Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

— Тепер я за вас спокійний, — посміхнувся чоловік. — У вас світла голова, і я певен, ви скоро видужаєте. Назвіть мені, будь ласка, когось із знайомих вашого чоловіка, я до завтрашнього дня умовлю цих людей дати гарантію.

Кет відчувала, як у неї гуло в скронях. З кожним новим запитанням у скронях гуло все дужче й дужче. Навіть не гуло, а молотило якимось тупим металевим і гучним молотом. Але вона розуміла, що мовчати і не відповідати зараз, після того як вона всі ці дні уникала конкретних запитань, було б програшем. Вона згадувала будинки на своїй вулиці, особливо зруйновані. У Ервіна лагодив радіолу генерал у відставці Нуш. Так. Він жив у Рансдорфі, це точно. Біля озера. Нехай його питає.

— Спробуйте поговорити з генералом у відставці Фріцом Нушем. Він живе у Рансдорфі, біля озера. Він давній знайомий мого чоловіка. Я молю бога, щоб він був добрим до нас і тепер…

— Фріц Нуш, — повторив чоловік, записуючи це ім'я в свою книжечку, — в Рансдорфі. А вулицю не пригадуєте?

— Не пригадую…

— У довідковому столі можуть не дати адреси генерала…

— Але ж він такий старенький. Він уже не воює. Йому за вісімдесят.

— Голова в нього варить?

— Що?

— Ні, ні. Просто я боюсь, що в нього склероз. Якби моя воля, я б усіх людей старших за сімдесят силоміць звільняв би з роботи і відправляв би у спеціальні зони для престарілих. Від старих людей усе зло на цьому світі.

— Ну що ви. Генерал такий добрий…

— Гаразд. Хто ще?

«Назвати фрау Корн? — подумала Кет. — Мабуть, небезпечно. Хоча ми їздили до неї відпочивати, але з нами був чемодан. Вона може пригадати, коли їй покажуть фото. А вона була б хорошою кандидатурою: чоловік — майор СС…»

— Спробуйте зв'язатися з фрау Айхельбреннер. Вона живе в Потсдамі. Власний будинок біля ратуші.

— Спасибі. Вже можна сподіватися на щось. Я постараюсь зробити цих людей вашими гарантами, фрау Кін. Ага, тепер ось що. Ваш консьєрж упізнав серед знайдених чемоданів два ваші. Завтра вранці я прийду разом із ним, і ми при ньому й при лікареві відкриємо ці чемодани: може, ви зразу ж відберете непотрібні речі, і я поміняю їх на білизну для вашого карапузика.

«Ясно, — подумала Кет, — Він хоче, щоб я сьогодні ж спробувала налагодити зв'язок з кимось із друзів».

— Велике спасибі, — сказала вона, — бог відплатить вам за доброту. Бог ніколи не забуває добра…

— Ну що ж… Бажаю вам якнайшвидше видужати, і поцілуйте від мене вашого велетня.

Викликавши санітарку, чоловік сказав їй:

— Якщо вона попросить вас подзвонити кудись чи передасть записку, негайно дзвоніть мені — додому чи на роботу, все одно. І в будь-який час. У будь-який, — повторив він. — А коли хтось прийде до неї — повідомте ось сюди, — він дав їй телефон, — ці люди за три хвилини від вас. Ви затримайте відвідувача під будь-яким приводом.

Виходячи зі свого кабінету, Штірліц побачив, як по коридору несли чемодан Ервіна. Він упізнав би цей чемодан серед тисячі: в ньому зберігався передавач.

Штірліц спокійно й неквапливо пішов слідом за двома людьми, які, весело про щось перемовляючись, занесли цей чемодан до кабінету штурмбанфюрера Рольфа.

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1940 року Рольфа, штурмбанфюрера СС (IV відділ РСХА): «Істинний арієць. Характер — нордичний, відважний, з товаришами по роботі підтримує добрі стосунки. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів рейху, прекрасний спортсмен. Чудовий сім'янин. Зв'язків, які порочили б його, не мав. Відзначений нагородами рейхсфюрера СС…)

Штірліц якусь мить прикидав: зайти в кабінет до штурмбанфюрера зараз чи пізніше. Все в ньому напружилось, він коротко стукнув у двері кабінету і, не чекаючи відповіді, ввійшов до Рольфа.

— Ти що, готуєшся до евакуації? — спитав він усміхаючись. Штірліц не думав про цю фразу, вона раптом виникла сама по собі і, мабуть, у такій ситуації була точною.

— Ні, — відповів Рольф, — це передавач.

— Колекціонуєш? А де хазаїн?

— Хазяйка. По-моєму, хазяїнові каюк. А хазяйка з новонародженим лежить в ізоляторі госпіталю «Шаріте».

— З новонародженим?

— Так. І голова в падлюки побита.

— Погано. Як же її допитувати в такому стані?

— По-моєму, саме в такому стані й треба допитувати. А то марудимося, марудимося, ждемо чогось. Головне, наш йолоп з відділення показав їй фото чемоданів разом з оцим. Запитував, чи не впізнає вона тут своїх речей… Слава богу, втекти вона не може: в неї там немовля, а в дитяче відділення нікого не пускають. Я не думаю, щоб вона втекла, покинувши дитину… А взагалі, чорт його знає. Я вирішив сьогодні привезти її сюди.

— Розумно, — погодився Штірліц. — Пост там поставили? Треба ж дивитися за контактами, які можуть бути.

— Аякже, ми там посадили свою санітарку й замінили сторожа нашим працівником.

— Тоді чи варто брати її сюди? Поламаєш усю гру. А раптом вона вирішить шукати зв'язок?

— Та я й не знаю, як краще. Боюсь, вона оговтається. Знаєш цих росіян — їх треба брати тепленькими й слабкими…

— Чому ти гадаєш, що вона росіянка?

— Вся каша заварилася з того, що вона кричала по-російському, коли народжувала дитину.

Штірліц посміхнувся й сказав, ідучи до дверей:

— Бери її швидше. Хоча… Може вийти красива гра, якщо вона почне шукати контакти. Ти думаєш, її зараз не розшукують по всіх лікарнях їхні люди?

— Цю версію ми до кінця ще не відпрацювали…

— Дарую… це не пізно зробити сьогодні. Бувай здоровий, хай тобі щастить. — Біля дверей Штірліц обернувся: — Це справа цікава. Тут головне не дуже поспішати. І ще раджу: не доповідай великому начальству — вони примусять тебе гнати цю роботу.

Уже відчинивши двері, Штірліц ляснув себе ш лобі й засміявся:

— Я став склеротичним ідіотом… Я ж ішов до тебе по снотворне. Всі знають, що в тебе хороше шведське снотворне…

Запам'ятовується остання фраза. Важливо, як увійти в потрібну розмову, а ще важливіше — зуміти вийти з розмови. Тепер, думав Штірліц, коли Рольфа спитають, хто до нього заходив і чого, він, напевне, відповість, що заходив до нього Штірліц і просив хорошого шведського снотворного. Рольф постачав половині управління снотворне — його дядько був аптекар.

…А тепер, після розмови з Рольфом, Штірліцу треба було прикинутися розлюченим. Він прийшов до Шелленберга й сказав:

— Бригадефюрер, мені краще вдати хворого, а я й справді хворий, і попроситися на десять днів у санаторій — інакше я таки зляжу…

Коли він говорив це шефові розвідки, то