Читати книгу - "Пані Боварі"

— Мені хотілося б поцілувати Берту.

Емма спустилась на кілька сходинок і покликала Фелісіте.

Леон швидким поглядом окинув усю кімнату — стіни, етажерку, камін, ніби бажаючи надивитись на все, запам'ятати й забрати з собою.

Але ось повернулась Емма, а служниця принесла Берту; дівчинка метляла мотузкою, на якій догори ногами теліпався вітрячок.

Леон кілька разів поцілував її в шийку.

— Прощай, дитинко! Прощай, малятко! Прощай…

І він віддав її матері.

— Забери її, — сказала вона служниці.

Вони лишились самі.

Пані Боварі дивилася в вікно, притулившись лицем до шибки; Леон тихенько ляскав кашкетом по нозі.

— Збирається на дощ, — сказала Емма.

— У мене плащ, — відповів він.

— А…

Вона обернулась, похиливши голову; світло переливалось по її чолі, як по мармуру, до самого вигину брів, і годі було вгадати, що розглядала Емма на обрії, про що вона думала і що було в неї на душі.

— Ну що ж, прощайте! — зітхнув Леон.

Вона різким рухом підвела голову.

— Так, прощайте… Пора!

Вони наблизились одне до одного: він простягнув руку, вона завагалась.

— Ну, давайте по-англійському, — сказала вона нарешті і, силкуючись посміхнутися, подала йому руку.

Леон відчув її руку в своїй, і йому здалося, що вся її істота ніби перейшла в цю теплу долоню.

Потім він пустив її; їхні очі зустрілися ще раз, і він пішов.

Опинившись коло критого ринку, він став і сховався за стовп, щоб востаннє поглянути на білий будиночок з чотирма зеленими віконницями. Йому здалося, ніби за вікном промайнула в кімнаті якась тінь. Але фіранка ніби сама собою відщепнулась від розетки, поволі колихнулась своїми довгими косими складками, і раптом всі вони зразу розгладились і випростались непорушною білою стіною. Леон кинувся далі бігом.

Здалеку він побачив на шляху кабріолет свого патрона. Біля екіпажа стояв чоловік у полотняному фартусі й держав коня за вуздечку. Тут же пан Гійомен балакав про щось з аптекарем. Вони чекали Леона.

— Обніміть мене, — промовив Оме зі сльозами на очах. — Ось ваше пальто, дорогий друже. Глядіть не застудіться! Шануйте своє здоров'я! Бережіть себе!

— Ну, Леоне, сідай, — сказав нотаріус.

Оме перехилився через крило кабріолета і, зовсім розчулившись, ледве спромігся вимовити сумні прощальні слова:

— Щасливої дороги!

— До побачення, — відповів пан Гійомен. — Ну, рушай!

Вони поїхали, а Оме подався додому.

Пані Боварі відчинила вікно в сад і дивилась на хмари. Громадячись на заході, з боку Руана, вони швидко котилися по небосхилу темними клубками, пронизані наскрізь скісним сонячним промінням, мов який підвішений над землею трофей золотими стрілами, а далі безхмарне небо було чисте й біле, як порцелянова чаша. Але раптом налетів вітер, зігнув тополі, і линув дощ, лопотячи по зеленому листю. Потім знову виглянуло сонце, закудкудакали кури, в мокрих кущах затріпотіли крильцями горобці, зашуміли по піску ручаї, несучи за собою рожеві кетяги акації.

«А він, мабуть, уже далеко», — подумала Емма.

О пів на сьому, в обідній час, як завжди, прийшов пан Оме.

— Ну, — сказав він, сідаючи, — значить, вирядили ми сьогодні нашого юнака?

— Та ніби так, — відповів лікар.

І, повернувшись на своєму стільці, спитав:

— А що нового у вас?

— Нічого. Жінка моя сьогодні вдень була якась схвильована. Ви ж знаєте цих жінок: їх тривожить усяка дурниця. А моя особливо… Але не слід картати їх за це: адже в них нервова система тендітніша, ніж у нашого брата.

— Бідолашний Леон! — сказав Шарль. — Як-то воно буде йому у тому Парижі? Чи він там приживеться?

Пані Боварі зітхнула.

— Та годі вам! — сказав аптекар, цмокнувши язиком. — Там же ресторани… маскаради… шампанське… Запевняю вас, йому буде непогано.

— Я не думаю, що він стане гульвісою, — заперечив Шарль.

— І я так само! — жваво підхопив пан Оме. — Але ж йому доведеться принатурюватись до інших, щоб не зажити слави святенника. А ви ще не знаєте, яке життя ведуть ці жевжики в Латинському кварталі з різними актрисами. Зрештою, до студентів у Парижі всі ставляться прихильно. Якщо в когось із них є хоч якісь приємні таланти, його приймають у найкращих домах; у них навіть закохуються дами з Сен-Жерменського передмістя, що згодом дає їм можливість зробити прекрасну партію.

— Але, — сказав лікар, — я боюсь, що… там…

— Маєте рацію, — перебив його аптекар, — це зворотний бік медалі. Там треба завжди триматись за кишеню. От, приміром, гуляєте ви собі у міському саду; з'являється якийсь добродій. Елегантно вбраний, навіть при ордені, — дипломат, можна подумати. Підходить до вас, зав'язує розмову, намагається вам догодити — почастує табакою, підніме капелюха. Потім ви сходитесь ближче; він веде вас до кав'ярні, запрошує до себе на дачу, знайомить за вином з різними людьми і в сімдесяти п'яти випадках із ста все це лише для того, щоб вимантачити у вас гроші або затягти в якусь небезпечну справу.

— Це так, — відповів Шарль, — але я думав, головним чином, про хвороби, наприклад, про тифозну лихоманку. На неї часто хворіють студенти-провінціали.

Емма здригнулась.

— Це буває від зміни режиму, — підхопив аптекар, — і пертурбацій, що викликає ця зміна в загальному стані організму. А потім іще, знаєте, паризька вода, ресторанний стіл… Усі ці гострі страви, кінець кінцем, тільки гарячать людині кров і не варті, що ви не кажіть, миски домашнього супу. Щодо мене, я завжди люблю харчуватися дома: це здоровіше! Тому, коли я вивчав у Руані фармацію, то столувався в сімейному пансіоні разом з професорами.

І він продовжував розвивати детально свої погляди і розповідати про свої особисті смаки, аж поки по нього не прийшов Жюстен і не сказав, що треба зготувати гоголь-моголь.

— От біда! І дихнути не дадуть спокійної — закричав він. — Сиди, як проклятий, дома. Навіть на хвилинку не можна нікуди відлучитись. І доки ще мені тягнути ту лямку?

Потім, уже на порозі, він сказав:

— До речі, знаєте новину?

— Яку?

— Дуже ймовірно, — скинувши бровами й набравши серйозного вигляду, відповів Оме, — що цього року сільськогосподарська виставка Нижньої Сени відбудеться в нашому Йонвілі. Принаймні ходять уже такі чутки. Про це натяком було сказано і в сьогоднішній ранковій газеті. Для нашої округи це було б подією величезної ваги! Але ми про це ще поговоримо. Дякую, присвічувати не треба; у Жюстена є ліхтар.

VII

Наступного дня Емма була в якомусь похоронному настрої. Все навколо було ніби окутане чорною пеленою, оповите напівпрозорим траурним флером; і, жалібно квилячи, мов зимовий вітер у запустілому замку, сум усе глибше всотувався в її душу. Вона