Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 131
Перейти на сторінку:
дверей. Вона несе казанок з гарячою водою. З-під кришки густо піднімається пара.— Візьми ось, напій гарячим. Зігріти його треба. Ану, слов'яни, в кого кожух зайвий? — гукає вона до поранених.— Тут важкого зігріти треба.

— Бери мій,— чути в темряві.— Однаково не налізає. Тільки от рукав одірваний.

— Давай!

Хтось із забинтованим плечем подає їй кожушок. Катя дбайливо вкриває ним Юрка. Потім я, наливши трохи води, пою сябра. Його зуби дрібно цокотять по алюмінієвому бережку казанка. Налившися, Юрко часто і важко дихає.

— Отак... Тепер ліпше...

— Ну й добре,— каже Катя.— Зігрійся і засни. Сон лікує краще від професора.

— Добре. Дякую...— шепоче Юрко, і його посивілі повіки знеможено заплющуються.

Катя повертається до мене.

— А як твоя нога, молодший? Ану, покажи.— Вона рішуче й безцеремонно мацає мою бідолашну ногу і свариться: — Це називається перев'язка? Глянь, що у тебе робиться!..

Я й сам знаю, що там робиться, Бинти мої розкисли від снігу, сповзли, розмоталися. Усе там скривавлене й мокре. Болісно-чутлива до твердих Катиних рук нога, мабуть, ще й підмерзла. Пальці, здається, зовсім уже заніміли. Щоб не переживати зайве, я, зціпивши зуби, відвертаюся. Навпроти під стіною сидить «мій» німець. Тримається він тихо, навіть боязко, з покорою. Одягнений у ту саму шинельку, на голові козирчаста шапка. Руками він обхопив коліна і ніби дрімає. Біля порога його конвоїр, боєць зі щетинистим обличчям, докурює цигарку. Хтось із темноти просить:

— Сороківочку залиш, братику, га?

Боєць ще разів зо два пихкає і, ступивши поміж тілами на підлозі, тягнеться до виставленої з темноти руки. Мої очі починають уже дещо розрізняти. Між бійцями я впізнаю на лавці того льотчика, якого ми врятували. Він нерухомо лежить, ніби неживий, під своїми бинтами і тільки час від часу стримано стогне. Та й багато хто стогне. Тихими стогонами, зойками, зітханнями сповнена вся хата.

— Ану, назад! — відразу ж лунає з-за столу команда Сахна.— Не забувайте, до кого приставлені!

Боєць мляво виправдовується:

— Та не втече. Я ж усе бачу.

— Погано бачите!..

У цей час біля мене починає ворушитися хтось у кожушку з піднятим коміром. Здається, він досі дрімав, притулившись спиною до стіни, і тепер осиплим зі сну голосом озивається:

— Не турбуйтеся. Я дивитимуся.

Потім відкашлюється і, зовсім як німець, скоромовкою звертається до полоненого. Це мене дивує: ти диви, знає по-німецькому! На фронті таке трапляється не часто. Німець тихо щось відповідає, і мій сусіда оголошує.

— Він говорить, що сам здався в полон і назад перебігати на збирається.

— Притисли, то й здався. А взагалі я не питаю, що він там говорить! — сухо обриває його Сахно.— І ви краще б мовчали, лейтенанте.

Лейтенант змовкає, а мою ногу раптом проймає гострий внутрішній біль. Я мимоволі здригаюся. Катя незлостиво прикрикує:

— Тихо ти! Чого брикаєшся, як дівка!

— Ого, рвонула...

— Витримаєш. А голова як?

— Голова нічого,— відповідаю я, щоб не чіпали рану. Катя починає туго бинтувати ступню, і я знов поглядаю на лейтенанта, який дістає куриво. Він викликав мою цікавість. Те, що він так вправно заговорив по-німецькому, його тон і щось таке майже невловиме в його голосі виказує, що він інтелігент і призвали його, очевидно, з запасу. Ці люди завжди викликають до себе повагу, бо в них є щось цікаве і значне: те, чого так часто не вистачає кадровикам. І хоч незручно мені набиватися тепер з розмовою, усе ж я питаю:

— Ви не зі сто одинадцятої?

Лейтенант слинить палець, папірець і не дуже вправно склеює цигарку. Відразу видно, що до самокруток ще не звик.

— Ні. Я з управління армії. З газети.

— Що, з редакції?

— Вгадали. А що вас дивує?

— Та так, нічого,— відповідаю я, хоч справді трохи здивований з такого знайомства. Мені ще не доводилося зустрічатися з журналістами, тим більше на фронті. І я просто не можу приховати свого зацікавлення. А лейтенант, здається, байдужий до всього, зосереджено прикурює від сірника і смачно затягується. Щоки його глибоко запали, колючі від чорної щетини. Витончене, навіть якесь хворобливе обличчя. Хоч званням цей чоловік майже рівний нам, та за віком він старший років на п'ятнадцять. Я кидаю погляд на Юрка і також ловлю в його очах прихований відблиск цікавості. Та це й не дивно: я пам'ятаю, як колись Юрко розповідав про свої передвоєнні мрії бути журналістом...

Лейтенант мовчки курить, і розмова наша не клеїться.

— Ну, ось і все,— каже Катя нарешті, обриваючи бинт. — Бережи рану. А то стільки бруду набилося!..

Вона глянула на Юрка, але очі в того вже заплющені, і дівчина тихенько, лише мені одному, каже:

— За ним треба наглядати. Слабкий він. Щоб часом не...

Я зітхаю. Здається мені, Юркові вії ледь здригаються в темноті. Мабуть, він помітив нашу до нього увагу.

— Нічого. Якось уже...

— Сестро! Мені ось перев'язку треба! — кличе хтось Катю.

— Спочатку мені. Я вже давно чекаю.

— Зараз, зараз, ріднесенькі. Не всіх одразу.

Катя пробирається поміж людей далі, а Юрко, непомітно напружуючись, щоб затамувати стогін, питає:

— Що, піхоти в німців багато?

— Знаєш, піхоти не було, Юрко. Якби піхота, нам би не втриматися. Тільки танки. Два підпалили.

Юрко розплющує страдницькі очі, скам'янілий погляд його впирається кудись у темряву під невисокою стелею.

— Знаєш, десант — це сила. Коли доведеться брати участь, треба якомога... ближче під'їхати. Головне... не поспішати зіскакувати. Чим ближче до них, тим... ліпше. Я знаю...

— Ну, відомо,— погоджуюсь я, хоча в танковому десанті ще не був. Але бачу, як важко Юркові говорити: пошерхлі губи його неслухняно ворушаться.

— Так... Дай води. Пече дуже, холера...

Я піднімаю його голову і нахиляю казанок. Юрко, однак, робить малесенький ковток.

— Погано? Ти лежи. Мовчи краще.

— Добре...

Юрко опускає вії і болісно видихає.

— Тепер я не скоро. Довбонуло як слід... Тепер поваляюся. А коли будуть машини?

— Машини? Будуть, Юрчику. Ти потерпи трохи. Я чув, там генерал давав розпорядження щодо поранених.

— Ну що ж...— терпляче погоджується Юрко.— Що це я хотів тобі сказати?.. Будеш воювати... роздобудь МГ-42. Не зважай, що німецькі. Це кулемети... Клас... Навчиш хлопців... Кращі, ніж станкачі. Набоїв... при наступі вистачить. У мене чотири було. Підібрав...

Зміст останніх його слів викликає певну підозру. Схоже на те, що він

1 ... 38 39 40 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"