Читати книгу - "Стара фортеця"

Батько обтягав колодку шкірою, набивав підошву й віддавав Сергушину, а той заганяв дерев'яні шпильки. Ловко так пристосувався — я й то не вмів так. Набере в рот пригорщу шпильок — та й ну випльовувати, мов лузгу з насіння, одну по одній. Виплюнув шпильку, встромив її в дірочку, вдарив молотком — і нема шпильки, тільки маленька квадратна головка з шкіри стирчить.

І голився він дуже ловко: візьме у батька звичайного шевського ножа та й давай по бруску ганяти. Водить, водить — інколи з добру годину. А нагострить — ніж, наче бритва, гострий: хоч волосся на льоту рубай. Потім, густо намиливши бороду, так, що піна з неї падала на підлогу, він разів два проводив ножем по щоках — і волосся наче не бувало. Це його в окопах так голитися привчили. Поголившись, він пудрив обличчя крохмалем, який мати на кисіль припасала.

Інколи він сидів біля вікна й півголосом співав своїх шахтарських пісень.

А розвеселиться — держись! Тільки і встигай сміятися. Він здорово умів показувати китайські тіні. Та й спритні ж у нього були пальці, просто на диво. Ми, бувало, щільно позачиняємо віконниці, а він винесе у свою комірчину лампу, поставить її на корзині та й давай перед склом пальцями ворушити. І одразу на стіні перед нами тіні забігають. Чого тільки він не вмів показувати: і собак, і котів, і сову, навіть рак у нього виходив, мов живий. А одного разу перед великою лампою обома руками він показав нам, як б'ються двоє німецьких солдатів у касках. Ми від сміху мало не повмирали.

Сергушин часто згадував свій рудник. Важка у нього там була робота, шалена. Останні місяці перед мобілізацією він працював запальником: підривав під землею динамітом камінь, пробиваючись до чистого вугілля.

А я розповідав Тимофієві про училище, про те, які у нас учителі, яка це нудна річ — італійська бухгалтерія.

Одного разу Тимофій слухав, слухав мене, а тоді сказав:

— Облиш ти, Ваню, к чорту оте комерційне, — однаково крамаря з тебе не вийде, це я по тобі бачу. Хлопець ти молодий, здоровий, тобі на коні верхи скакати, а не за конторкою скніти над цією бухгалтерією. Зараз, братику, інша комерція потрібна.

Нічого я не сказав у відповідь Тимофієві, бо мені й без його слів комерційне училище остогидло гірше за гірку редьку, Адже це батько мене туди ще за старого режиму вчитися послав. А яких зусиль це йому коштувало, якби ви тільки знали! Три пари черевиків з найкращого бельгійського шевро він пошив зовсім безплатно директорові комерційного училища панові Курковському. У кожного з членів педагогічної ради батько побував дома й просив, щоб мене прийняли в училище.

Одужав Тимофій зовсім і йти від нас зібрався.

— Куди підеш, непосидо? — став відмовляти його батько. — З одної смерті насилу виліз, а зараз другої захотів? І тут, поки гетьмана не проженуть, ти зможеш користі принести не менше, ніж у себе в Донбасі.

Але, залишаючись у нас, Тимофій сказав батькові:

— Слухай, друже, ти хоч-не-хоч, а я тобі допомагатиму. Сім'я у вас немаленька, а я дармоїдом ніколи не був. Підмайстер, щоправда, з мене кепський, але, гадаю, підсоблю вам. Інакше не залишусь.

Щоб не ображати Сергушина, батько погодився. І з цього дня Тимофій не відходив од верстата аж до обіду.

Коли я повертався з училища, він розпитував мене, що в місті, які новини, що чути з Радянської Росії. Він просив мене діставати йому газети, і я часто приносив їх йому.

Якось я сказав Сергушину, що в місті на стовпах розклеєний наказ про наступ німців на Петроград. Ну, він і причепився до мене: розкажи та розкажи, що написано в наказі. А я всього не запам'ятав. От і довелося мені, як стемніло, бігти на базар по наказ. Довго, пам'ятаю, я ходив біля нього: боявся, коли б не помітили гетьманці. Коли нікого навколо не було, я зірвав наказ із стовпа й приніс Сергушину.

Тимофій похвалив мене за це, і відтоді я, вибираючи слушну мить, часто здирав з парканів і з стовпів різні гетьманські накази та оголошення й приносив їх Сергушину. Пін усе прочитував і краще за мого батька знав, що діється н місті.

І ось одного разу мама кличе його пити чай, а в комірчині порожньо. Ми туди-сюди, я на ґанок вибіг — нема Сергушина. Зник, наче нечиста сила його під землю потягла. Стало мені прикро: пішов, думаю, і не попрощався навіть; хоч би записку залишив. А мама навіть сказала:

— Отак завжди: зробиш добро людині, а вона… — але не договорила. Батько подивився на неї недобре так, і вона одразу замовкла.

А пізно вночі чуємо — хтось у кухонні двері тарабанить. Батько підійшов до дверей, окликнув, виявилось — Тимофій. Уночі ми його не розпитували, а вже вранці причепилися: «Де це ти пропадав учора?» Вигадував він різне, а правди мам так і не сказав.

І от з тієї ночі унадився він ходити до міста. Одного разу він повернувся додому на світанку засапавшись, наче: ш ним хтось гонився, і довго дивився у вікно.

— Сиди дома, Тимофію! Куди тебе носить ночами? — розсердився батько, а мати додала:

— Ото ще мені гуляння ночами, коли люди сплять. Ще лиха накличете на нашу голову. І кого ви не бачили на вулиці? П'яних гетьманців? Адже знайомих у вас нема?

— Хто його знає, дорогенька, — жартував Тимофій, — знайомих знайти неважко, я хлопець веселий, у мене весь світ знайомі!

І ось однієї ясної місячної ночі місто несподівано зайняли червоні. Рано-вранці, ледь тільки розсвіло, Сергушин пішов з дому — як завжди без шапки, в батьковому сюртуці, у довгих штанях, у калошах на босу ногу.

Повернувся він увечері, і ми його не впізнали. Він прийшов у шкіряній будьонівці з червоною зіркою, у захисній гімнастерці, в чоботях з доброго хрому. З кобури у нього визирала рукоятка нагана. Сергушин приніс батькові його штани, сюртук, калоші.

Сергушин розповів нам, що німців і гетьманців з міста вигнав Сумський полк. Сергушин відшукав у цьому полку багатьох своїх земляків.

— Землячків, землячків у місті — повно. То був я сам, зараз увесь Донбас тут! Коногони, забійники, відкатники — кого тільки нема! — радісно говорив він, і нам було весело разом з ним.

Пішов від нас Сергушин, а йдучи, покликав мене з собою.

— Проведи ти мене, комерсанте, до церкви, — попросив він.

Я пішов… і більше не