Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"

— От добре, — каже, взяла у них воду. — Прийдете, — каже, — до мене ввечері.

А до його:

– Іване, — каже, — серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько у вікно вигляне.

— Та де там та криниця, коло чого я походжу? — каже той, лежачи.

— Та от, — каже, — і водиця і ще поперед батька вмиєшся.

Встав Іван, виглянув у вікно — справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці — постукує.

Аж і той батько виглянув у кватирку.

– Іди вже, Іване, серце моє кохане, — каже жінка, побачивши батька, — неси воду — батько встав.

Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідом за ним.

Прийшов Іван до батька.

— Добридень, — каже, — вам!

— А що, чи справився?

— Авжеж, справився. От і вода.

— Ну, добре ж, — каже, — лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.

Вертається Іван, а та вже і дома. Знову питає:

– Іване, — каже, — серце моє кохане, а що батько казав?

— А що ж казав? Отак і отак казав…

— Ну, добре ж, — каже, — лягай, а увечері знову підеш.

І як стало вечоріть — «іди!» — каже. Пішов знову Іван. Прийшов.

— Здорові, — каже, — були.

А той:

— Здоров, здоров, — каже. — Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись — ліс.

Той дивиться в вікно — ліс. Може, той, що він через нього йшов.

— Отже, — каже, — гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!

Наказав, аж зажурив того Івана.

— Як же, — каже, — не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.

Приходить Іван до жінки, тяжко зітхає.

– Іване, — каже, — серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?

— Як же, — каже, — мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав, та ще таку, що хто його зна, як її зробить!

— Та я цю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!

І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і не перелічити.

— Глядіть же, — каже, — щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс — щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світу принесли!

— Добре! — кажуть.

— Глядіть же мені!

І пішла у хату.

А ті, як ухопляться: той рубає, той дерево вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.

– Іване, серце моє кохане, вставай, — каже, — та булку неси!

— Та чи вже ж вона є? — питає той.

— Авжеж є! Он, подивись, де був ліс…

Встав той, подививсь — скільки гляне: пшениця. «Оце!» — думає.

І пішов до батька з булкою.

— А що, — каже, — а чом ти так довго не приходив?

— Якже, — каже, — скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не зробиш.

— Та це що правда, то правда… Ну, а зробив же, є булка?

— Авжеж зробив! От і вона.

«Ну, — думає чорт, — і це ж неабиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.

— Бо ти, — каже, — певно, натомився — це велике діло!

А велить прийти на другий день увечері.

— Добре, — каже Іван, — прийду.

«Певно, — думає, — таке вже загада, що і зробить не можна!»

– Іване, серце моє кохане, — зустріча жінка, — чого ти такий сумний?

— Як же, — каже, — мені не бути сумним, коли, отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.

— Не сумуй, — каже, — я це вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.

— Тільки, — каже Іванові, — тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.

(Коли батько спитає: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім — знову. Поки-то довідаються!)

Так вони порадились і втекли.

А батько ждав-ждав на другий день ввечері — не йде.

— А чом ти, Іване, — гукає, — не йдеш до мене?

А слина йому:

— Зараз! — каже.

Той підождав, може, до півночі, знову гукає.

— Зараз! — знову йому слина.

І так його поповодила, аж розсердився.

— Підіть, — гукає на других дочок, — та вбийте його, сякого-такого, і принесіть, то я його з’їм!

– І вже, — кажуть ті, збігавши, — нема його, нема й її.

«Ну, — думає чорт, аж здивувався, — я, — каже, — хитрий, а це ще хитріший од чорта!»

— Підіть же, — каже, — доженіть їх, то я обох з’їм!

От ті дочки і побігли. Ті за сутки Бог зна де стали, а вони таки почали доганять. От ті оглянуться — коли женуться.

— Ой лишенько ж, — каже жінка, — женуться, що ж нам робить?

— А хто його знає, — каже, — що робить!

— Ну, слухай же, — каже, — я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.

От вона стала церквою — така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він — попом, і ходить по церкві.

От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.

— Чи чуєш ти, — питають, — попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?

А той і обзивається, а до їх не оглядається:

— Бачив, — каже, — як оця церква будувалась, а мене попом наставляли, то бігли.

— Еге-ге, — кажуть, — коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!

От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли. Вернулись вони, а батько питає:

— А нікого ж, — питає, — не бачили?

— Чом не бачили? Бачили, — кажуть, — серед степу церкву — така стара, аж порохня сиплеться. А в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так, — каже.

— Е, — каже батько, — так то ж самі вони, чом же ви їх не вбили? Біжіть же, — каже, — знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.

От ті побігли і прибігають на місце — коли нема ні церкви, ні попа — чисто, мов там нічого і не було.

— Мабуть же,