Читати книгу - "Тінь вітру"

— Добридень! — гукнув я, всміхаючись до двірника тією послужливою усмішкою, яку виробив у себе, проводячи життя за прилавком. — Чи вам не відомо, будинок Алдаїв давно зачинений?

Він витріщився на мене так, наче я спитав, якої статі янголи, й торкнувся підборіддя пожовтілими пальцями, які зраджували його прихильність до дешевих цигарок «Кельтос» без фільтра. Я почав гарячково шукати в кишені піджака цигарки й пошкодував, що не знайшов жодної: можна було б почастувати його й таким чином завоювати довіру.

— Щонайменше двадцять — двадцять п’ять років і сподіваюся, що так воно й залишиться, — відповів сторож покірливим тоном вічного прислужника.

— А ви тут давно?

Чоловік кивнув.

— Ваш покірний слуга працює у Міравелів із 1920 року.

— Може, вам відомо, що сталося з родиною Алдаїв?

— Ті крихти, що мені відомі, я чув від Міравелів — вони колись приятелювали з Алдаями, — сказав чоловік. — Старий Алдая завжди завдавав усім клопотів, але за часів Республіки він втратив усе. Гадаю, старший син, Хорхе, поїхав за кордон, до Арґентини, — здається, там у них були заводи. Дуже багаті люди. Вони завжди вміли підводитися після падінь... Чи ви часом не маєте цигарки?

— Вибачте, але можу запропонувати лише цукерку. Загальновідомий факт: у них така сама кількість нікотину, скільки в сигарі «Монтекристо», а також повно вітамінів.

Цю лимонну цукерку дав мені Фермін сто років тому — я щойно знайшов її у кишені, вона ховалася за підкладкою. Сподіваючись, що вона ще не згіркла, я простягнув її сторожеві. Той із недовірою насупив брови, але цукерку взяв.

— Смачно, — виніс вердикт чолов’яга.

— Ну, це ж предмет гордощів вітчизняної цукерничої промисловості. Генералісимус ковтає їх жменями, як зацукрований мигдаль. Скажіть мені, ви щось чули про дочку Алдаїв, Пенелопу?

Сторож однією рукою сперся на мітлу, а іншою обхопив підборіддя, мов той роденівський мислитель.

— Гадаю, ви помиляєтесь. У Алдаїв не було дочки. Лише хлопці.

— Ви впевнені? Мені відомо, що юна дівчина на ім’я Пенелопа Алдая мешкала у цьому будинку близько 1919 року. Можливо, вона була сестрою Хорхе?

— Гм... Я ж сказав, я тут лише з 1920-го.

— А що маєток? Кому він зараз належить?

— Наскільки мені відомо, він досі продається, хоча спершу збиралися його зруйнувати та побудувати школу. Відверто кажучи, найкраще, що можна з ним зробити, — це зрівняти його із землею.

— Чому ви так уважаєте?

Сторож пильно подивився на мене. Коли він посміхнувся, я помітив, що в нього не вистачає принаймні чотирьох верхніх зубів.

— Ті люди, Алдаї... З ними щось нечисто, якщо прислухатися до того, що кажуть люди.

— На жаль, я нічого такого не чув. А що саме кажуть люди?

— Бачите... Якісь звуки, якісь... ну... Особисто я не вірю в такі речі, зрозумійте мене правильно, але люди кажуть, що не один чоловік наклав у цьому будинку собі в штани.

— Тільки не кажіть, що там привиди, — я ледве стримав сміх.

— Можете сміятися. Але звідти йде дим...

— Ви самі бачили?

— Бачити не бачив, але чув.

— Чули? Що?

— Ну, однієї ночі, багато років тому, коли я проводжав молодого хазяїна Хоанета... тільки через те, що він сам наполіг, розумієте? Я не хотів іти туди... Я почув там щось дивне. Якісь схлипування.

Сторож відтворив ці звуки, як міг. Здавалося, наче туберкульозник мугикає народні пісні.

— Мабуть, то був вітер, — висловив я припущення.

— Мабуть, але я до біса налякався. Гей, а у вас є ще такі цукерки?

— А може, вам таблетку для горла? Вони тонізують після цукерок.

— Давайте, — погодився сторож, простягаючи руку.

Я дав йому цілу упаковку. Міцний смак лакриці, здавалося, розв’язав йому язика, й він продовжив свою дивну розповідь про особняк Алдаїв.

— Тільки між нами. Є одна історія. Колись Хоанет, син пана Міравеля, велетень, удвічі більший за тебе, — він зараз грає за національну гандбольну команду, тож можеш уявити... Словом, хтось із друзів Хоанета чув історії про будинок Алдаїв, і молодий хазяїн вирішив перевірити ці чутки. Хвастощі хвастощами, але сам туди піти він не наважився — діти багатіїв, хіба можна від них сподіватися великої хоробрості? Він мав намір завітати туди вночі, щоб похизуватися перед своєю дівчиною, і ледь не намочив штани. Ось ти дивишся на цей будинок удень — і не боїшся; але дивитися на нього вночі — зовсім інша справа. Хай там як, а Хоанет каже, що піднявся на другий поверх, — я, звичайно ж, відмовився йти, адже це незаконно, навіть якщо дім покинули вже років із десять, — і, говорить Хоанет, щось там було. Він стверджував, що почув якийсь голос з однієї кімнати, але коли він спробував увійти, двері зачинилися в нього перед носом. Що ти на це скажеш?

— Гадаю, то був протяг, — відповів я.

— Або щось інше, — зазначив сторож, знижуючи голос. — У якійсь радіопередачі я чув: у всесвіті повно таємниць. Уяви собі: нещодавно знайшли плащаницю, справжню, простісінько в центрі Толедо! Плащаницю було пришито до екрану в кінотеатрі, щоб мусульмани не знайшли. Бо вони, безсумнівно, схотіли б довести, що Ісус Христос був їхнім. Як це тобі подобається?

— Мені бракує слів.

— Точно. Таємниць забагато. Слід знести цей будинок й розвіяти попіл.

Я подякував йому за розмову і вже збирався був звертати на проспект, коли підвів очі й глянув на гору Тібідабо, яка здіймалася над серпанковими хмаринками. Мені закортіло піднятися фунікулером на гору й відвідати старий парк атракціонів, який увінчував її вершину, поблукати між каруселями та чудовими автоматами... Але я обіцяв учасно повернутися до книгарні.

Крокуючи в напрямку станції, я уявляв, як Хуліан Каракс ішов тим самим шляхом, розглядаючи поважні фасади, які навряд чи дуже змінилися відтоді. Можливо, він навіть чекав на блакитний трамвай, що підкрадався до небес... Діставшись кінця проспекту, я витяг фотокартку Пенелопи Алдаї, яка всміхалася на подвір’ї родинного гнізда. У її очах сяяла надія на майбутнє. «Пенелопа, яка Тебе кохає».

Я уявив Хуліана Каракса у моєму віці — уявив, як він тримав у руках цей знімок, можливо, під тим самим деревом, що зараз надало притулок мені. Я майже бачив, як він довірливо всміхається, гадаючи, що майбутнє буде таким само широким та світлим, як цей проспект. І на мить мені