Читати книгу - "Полліанна"

— Це я пам'ятаю, — підтвердив старий Том. — Це було через три чи чотири роки після того, як міс Дженні йому відмовила. Міс Поллі про це знала, і їй стало його шкода. І вона почала приязно до нього ставитися. Можливо, трохи перестаралася, бо терпіти не могла того пастора, який забрав сестру з родини. В кожному разі поповзли чутки — казали, що вона за ним упадає…

— Щоб вона — та упадала за чоловіком? — не втрималася Ненсі.

— Так, це нісенітниця, але саме так і говорили, — вів далі Том, — а яка порядна дівчина могла б із цим примиритися? А ще якраз тоді в її стосунках з коханим почалися якісь негаразди… І міс Поллі закрилася від усіх, немов у мушлю, і ніхто не міг нічого з цим вдіяти. Серце дівчини в одну мить стало черствим.

— Це я знаю, чула, — мовила Ненсі, — ось чому мало не знепритомніла від несподіванки, коли побачила його на порозі! Адже вони роками не розмовляли! Та я дозволила йому увійти і доповіла міс Поллі про те, який гість чекає на неї у вітальні.

— А що вона на це сказала? — затамувавши подих, запитав садівник.

— Спочатку нічого. Вона ніби завмерла, і я навіть подумала, що міс Поллі не розчула. Хотіла повторити, аж раптом вона каже: «Скажи містеру Пендлтону, що я скоро прийду». І я пішла і сказала. А потім побігла сюди, щоб вам розповісти, — нарешті закінчила Ненсі, знову озирнувшись на будинок.

— Гм! — відповів на це старий Том і знову взявся до роботи.

Містеру Пендлтону не довелося довго чекати у розкішній вітальні маєтку Гаррінґтонів. Дуже скоро почулися тихі кроки і до кімнати нарешті увійшла господиня. Чоловік хотів підвестися, та міс Поллі жестом зупинила його. Вона не подала йому руки, а на її обличчі залишився холодний вираз.

— Я прийшов дізнатися, як почувається Полліанна, — трохи різко почав він.

— Дякую, поки що без змін, — відповіла міс Поллі.

— Але скажіть мені, що з нею? — цього разу голос чоловіка втратив рішучість.

Тепер на обличчі господині з'явився вираз розпачу і болю.

— Не можу, о, якби ж я тільки могла…

— Тобто ви не знаєте?

— Так.

— А що каже лікар?

— Лікар Воррен поки що ні в чому не впевнений. Він звернувся по допомогу до спеціаліста з Нью-Йорка. Вони домовилися про консультацію.

— Але ви хоча б знаєте, що саме пошкоджено?

— У неї невелика ранка на голові, кілька синців і пошкоджений хребет — це й викликало параліч ніг.

Чоловік тихо скрикнув. На мить запала тиша, а потів він знову заговорив:

— А… Полліанна — як вона це сприйняла?

— Вона ще не зрозуміла, наскільки серйозно те, що з нею трапилося. А я — я не можу їй сказати!

— Але ж вона має знати хоча б щось!

Міс Поллі знову піднесла руку до свого комірця — останнім часом цей жест став таким звичним для неї.

— Так, вона знає, що не може рухатися, але думає, це через те, що вони зламані. Бідолашка каже, що краще мати зламані ноги, як у вас, аніж стати інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Бо ж зламані ноги знову стають здоровими, а інвалід — це назавжди. Вона постійно про це говорить, а я… Мені здається, я скоро помру від горя!

Очі містера Пендлтона наповнилися слізьми, але навіть крізь них він бачив обличчя жінки, яка сиділа навпроти, — воно потемніло від горя. І раптом він згадав проте, що відповіла йому Полліанна, коли він востаннє благав її переїхати: «Я не можу покинути тітоньку Поллі, особливо зараз!».

Мабуть, саме цей спогад змусив його тихо сказати:

— Знаєте, міс Гаррінґтон, я стільки вмовляв Полліанну переїхати і жити зі мною.

— Щоб Полліанна переїхала до вас? — обурено вигукнула міс Поллі.

Чоловік трохи скривився, почувши тон, із яким вона говорила. Однак він відповів дуже стримано і спокійно:

— Саме так. Розумієте, я хотів її вдочерити — звісно ж, офіційно. І вона могла б стати спадкоємицею всього, що в мене є.

Раптом міс Поллі усвідомила, що якби Полліанна погодилася, на неї б чекало безхмарне майбутнє. Їй стало цікаво, чи погодилася дівчинка на таку спокусливу пропозицію, адже у містера Пендлтона було багато грошей і розкішний маєток.

— Полліанна дуже дорога для мене, — вів далі чоловік, — так само, як була дорога її мати. І я був готовий дати їй усю любов, яку тримав у собі цілих двадцять п'ять років.

«Любов». Раптом міс Поллі згадала, чому вона вирішила взяти дівчинку на виховання. Разом із цим спогадом зринув іще один — про те, що вранці сказала дівчинка: «Мені подобається, коли мене називають „люба“ — особливо рідні». І цій дівчинці, яка давно не відчувала любові до себе, раптом запропонували всю любов, що назбиралася за двадцять п'ять років! І вона змогла від цього відмовитися! Міс Поллі раптом усвідомила все це з дуже важким серцем. А ще вона усвідомила, що вже не уявляє свого життя без Полліанни.

— І вона погодилася? — запитала міс Поллі. Питання прозвучало різко, та, незважаючи на холодний тон, містер Пендлтон зрозумів, що вона насправді відчуває.

— Вона відмовилася, — відповів він із сумною посмішкою.

— Але чому?

— Вона б ніколи вас не покинула. Сказала, що ви були дуже добрі до неї і тому вона хоче лишитися з вами. А ще вона думала, що і ви б не хотіли її відпустити, — мовив чоловік і підвівся.

Він не дивився на міс Поллі. Містер Пендлтон повернувся і пішов до дверей. Та раптом він почув м'які кроки, і на його руку лягла її тремтяча долоня.

— Коли приїде спеціаліст, і я вже знатиму щось напевне щодо стану Полліанни, я вам повідомлю, — мовила міс Поллі, і її голос затремтів. — До побачення і дякую, що зайшли. Я розповім їй, що ви приходили. Полліанна дуже зрадіє.

Розділ 25. Гра в очікування

Наступного дня, після того як маєток Гаррінґтонів відвідав містер Пендлтон, міс Поллі вирішила, що має підготувати дівчинку до візиту спеціаліста.

— Полліанно, люба, — м'яко почала вона, — ми вирішили, що тебе треба показати ще одному лікареві, крім лікаря