Читати книгу - "Анатомічний атлас. Важко бути жабою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я більше люблю Маріо, — відповів той, будучи, певно, миролюбним створінням. — Але і в танчики можна.
Ми вже втрьох сиділи і грали, як це називається, на виліт. Господи, думали ми втрьох, сидять здорові лоби, одному тридцять, а двом іншим по двадцять одному, вони сидять, поглинені грою, несправжнім життям, і чекають, коли прийде мама і забере їх від гри, однак ще стільки непройдених рівнів, ще вбивати і вбивати, і ти вже взяв пістолєтік і чотири зірочки, ти можеш розбивати броню та їздити по воді, а тебе вже кличуть додому. Тебе кидає в жар від усвідомлення того, що це може не повторитися, що твоя власна гра може перерватися назавжди, і все, решту часу ти проведеш, у кращому разі, за уроками.
— Мамо, ну будь ласочка, ну ще трошки, ми ще не дограли.
— Ніяких ще трошки. Давай збирайся, тобі у психушку треба.
І ти повільно взуваєшся, прощаєшся зі своїми друзями, а вони тільки раді, що ти йдеш, адже джойстиків два: за одним постійно грає Господар приставки, а за другим ви граєте по черзі, тому вони зітхають з полегшенням і кажуть, що давай, йди вже, хоча чекай, ти ключі від хати забув. Ти забираєш ключі і йдеш додому, вкладаєш у дідову пожовану валізу необхідні тобі в дурдомі речі… все. А далі лише важкі схлипування і пожовклі спомини про безтурботне життя. Ти благаєш маму залишити тебе вдома, ти згоден кожного дня підмітати і мити посуд, ти навіть підеш на макаронну фабрику стояти в черзі за борошном, але мама твоя залишається невблаганною і каже тобі, ховаючи посмішку:
— Все нормально. Так буде краще.
І ти їй начебто і віриш, і все таке, але чомусь ти думаєш, що тебе обманюють. Тебе обдурювали все твоє дитинство, все життя, у школі тобі постійно казали: Ленін хороший, потім тобі казали, що він поганий, потім вони взагалі нічого про нього не казали.
— А де Ленін? — дивуєшся ти.
— Який Ленін? — питають у тебе.
— Наш Ленін, хороший, поганий, яка в дідька різниця? Дайте мені Леніна! Я хочу Леніна! І пива! Хмільного! Багряного!
— Що ти хочеш? — не розуміють вони. — Немає Леніна. І пива немає.
— Але ж було. Я пам'ятаю, як усі посміхалися, казали мені, що в житті нічого не буває випадково. Невже мені брехали? І про Леніна казали. Довго-довго розповідали легенди і оповідання про графин, який маленький Ленін ненароком розбив і не зізнався у скоєному, ось бачте, я все пам'ятаю. Я знаю розташування усіх штатів Америки та назви їхніх центрів. Літл-Рок — це Арканзас. Чуєте, не забирайте мене, це Арканзас, я знаю! Джорджія! Юта! Ман! Оклахома! Господи, та не забирайте ви мене, та що ж ви робити! Аляска, вашу мать!
— Усе, пацан, твій час вичерпано. А він у тебе був, що ж ти його так профукав?
— Профукав?
— Так, профукав. Давай, пішли-пішли.
— А танчики?
— Пізно, пацан, пізно!
10
Коли я прокинувся, була вже перша година ночі.
Я тихенько вдягаюся, збираю свої речі й вибігаю в нічну прохолоду. Гострий пронизливий вітер задуває мені у вухо, і я думаю, що не вистачало ще отит підхопити, однак підхоплюю не я, а вітер, причому не отит, а мене. І несе цей вітер мене до траси, до цього неосвітлювального шосе, де проїжджають здебільшого вантажівки та п'яні таксисти. Я молю Бога, аби мені зустрівся хоча б один п'яний таксист, який би відвіз мене у Смілу, або, в крайньому разі, на вокзал. Крізь морок нічної траси вискакує розбита «копійка», і я розумію, що за кермом сидить, можливо, і не таксист, але п'яний, і кажу: дякую тобі, Господи. Будь ласка, відповідає Господь. Водій зупиняється, сідай, каже, куди тобі? У Смілу? У Смілу я точно не поїду, я ж п'яний, а там гаішників повно. Ну тоді до вокзалу підкинеш? Підкину, каже водій, сідай. Я сідаю, і ми починаємо розмовляти про різні такі штуки, типу дівчат, алкоголю.
— Я більш за все, — каже воділа, — люблю темне пиво. А ще, — продовжує він, — я люблю повненьких дівчаток.
Я поки що мовчу, але мене прориває, і я йому розповідаю історію про свого друга, якого мамка засадила до психушки.
— Труба твоєму другу. Це я тобі одразу скажу. — Обличчя воділи якось перекошується, певно, він впадає в алкогольне небуття, він заплющує очі і, здається, намагається щось пригадати, якісь уривки зі свого життя, дрібні картинки випливають у його свідомості, і ось, нарешті щось пригадавши, він каже мені:
— Труба твоєму другу.
Він знову заплющує очі, однак на довше. Мене це добряче лякає, я кажу воділі, щоб він не спав.
— Не спи, мужик, — кажу я йому.
— Я не сплю, — говорить він і вивертає кермо, нас заносить, але він вправно вирулює і повертається на пряму.
Він зупиняється біля вокзалу, я намагаюся дістати із задньої кишені якісь купюри, однак він каже, що це зайве, не треба, каже він, у мене є гроші. Я не бідний. Я тобі допоміг, бо в мене велике і п'яне серце, каже він, а як будеш у Красній Слободі, моє рідне село, пояснює він, то я тебе ще і з дружиною познайомлю.
— Добре, — кажу, — дякую.
Я заходжу до приміщення вокзалу. Вокзал порожній. У таку годину він і має бути порожнім. На дальніх лавках залу очікування сидить старий, як світ, дід і лузає насіння в потріпані рукава своєї тілогрійки. Я підходжу до каси і прошу дати мені квиток до Сміли.
— На найближчий, будь ласка.
Мені продають квиток на електричку чи на дизель, я, чесно кажучи, в них мало розбираюся. Електричка відходить з другої колії о четвертій ранку. Мені ще дві години чекати, чим я і починаю займатися. Вокзальне кафе зачинено, тому я підсаджуюсь до діда і прошу в нього насіння. Він відсипає зі своєї потрісканої долоні мені невеличку жменю, і ми сидимо далі, очікуючи кожен своє…
11
Мене хилить у сон. Я доїв своє насіння і тепер виколупую його з щілин між зубами. Дід, що сидів поруч, кудись зник, мабуть, його забрали на утилізацію або на жиркомбінат, хоча скільки там того здору з цього діда, і на брусок дитячого мила не вийде…
Приміщенням вокзалу прогулюється протяг, і я думаю, що було б недоречно зараз застудитися. Нехай негри хворіють, думаю я. А ще я думаю про Вія, до якого незабаром доберуся, і ще не факт, що мене пустять до того дурдому, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Анатомічний атлас. Важко бути жабою», після закриття браузера.