Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Ламме часто заходив до Клааса, який, отримавши спадок, став учащати до таверни Blauwe Torre, де він уподобав навіть столика для себе і своїх друзяк. За сусіднім столиком, попиваючи свого злиденного півкухля, сидів Йост Грейпстювер, старшина рибників, скупердяй і скнара, що більше дбав про гроші, ніж про спасіння своєї душі. А Клаас мав у своєму гаманці клапоть пергаменту, в якому було написано, що йому відпускаються гріхи на десять тисяч років наперед.

Якось увечері сидів Клаас за столиком у Blauwe Torre, біля нього Ламме Гудзак, Ян ван Роозебеке та Матіс ван Асхе, а недалеко від них і Йост Грейпстювер. Клаас таки добре хильнув, і Ян Роозебеке сказав йому:

— Ну, знаєш, стільки пити — це гріх.

Клаас відповів:

— За один зайвий кухоль горітимеш у пеклі тільки півдня, а в гаманці у мене відпущення гріхів на десять тисяч років. Хто купить у мене сто днів, той пий, хоч залийся, і нічого не бійся, аби черево не луснуло.

Всі загаласували:

— А за скільки продаси?

— За кухоль, — гукнув Клаас, — а за maske conyn (тобто порцію кроля) — дам півтораста днів.

Кілька пияків піднесли йому хто кухоль пива, хто шинки, а він їм відрізав по вузенькій смужечці пергаменту. Певна річ, не один лише Клаас пив і їв за продані клаптики індульгенції — йому щиро допомагав Ламме Гудзак. Він так напхався, що на очах роздувся, як пухир. А Клаас тим часом походжав по таверні і пропонував свій товар.

Нарешті й Грейпстювер повернув до нього свою кислу пику:

— А на десять днів продаси? — запитав він.

— Ні, — відповів Клаас. — Хіба відріжеш таку смужечку?

Всі засміялися, що Грейпстювер спіймав облизня.

Потім Клаас почимчикував додому, а за ним і Ламме, і обом здавалося, ніби ноги їхні з клоччя.

57

У кінці третього року свого вигнання Катліна вернулася додому в Дамме. Вона, мов несамовита, все зойкала: «Вогонь у голові, душа рветься, пробийте дірку, душа хоче вийти». І завжди тікала, побачивши корову чи барана. Іноді вона сиділа на лаві під липою біля хатини, трясла головою, безтямно дивилася на перехожих, не впізнаючи їх, а ті говорили: «Бідна причинна».

А тим часом Уленшпігель, блукаючи дорогами й стежками, побачив одного разу на шляху віслюка в багатій, поцяцькованій міддю збруї, прикрашеній китичками з червоної шерсті.

Кілька старих бабів оточили віслюка і всі разом гули:

— Ніхто не зможе сісти на нього, це зачарований віслюк страшного ворожбита барона де Ре[92], спаленого живцем за те, що продав чортові аж восьмеро дітей.

— Кумоньки, він так швидко біг, що несила було наздогнати його. Сатана йому допомагав.

— Бо коли він, зморившися, все-таки став на дорозі і до нього кинулися стражники, щоб схопити, він так жахливо заревів, захвицався, що вони не посміли й підійти до нього.

— Та й ревів-то він зовсім не як осел, а як нечистий.

— Отож його й залишили пастися тут на будяках, не повели до суду і не спалили живцем, як чаклуна.

— Чоловіки всі боягузи.

Проте, незважаючи на такі завзяті речі, баби з галасом розбігалися, як тільки осел щулив вуха або починав бити себе хвостом по ребрах, потім знову підходили до нього, галасували й торохтіли, але при найменшому рухові осла тікали знову.

А Уленшпігель, дивлячись на них, тільки сміявся.

— Ну й баби, — казав він, — цікавість у них безмежна, а теревені ллються з рота, наче вода а потоків, особливо в старих, бо молоді хоч іноді перестають молоти, принаймні тоді, коли віддаються любовним справам. — А глянувши на ослика, подумав: «Це ж чаклунський ослик, він, мабуть, жвавий і не трясе зовсім, я зможу на ньому їздити або й продати».

Недовго думавши, Уленшпігель нарвав вівса, нагодував віслюка, потім стрибнув йому на спину, схопив вуздечку і, обертаючись на північ, на схід, на захід, послав здалеку благословення старим жінкам і вчвал помчав від них. А вони, пойняті жахом, попадали на коліна і ввечері того дня розповідали, що з неба спустився ангел Божий у капелюху з фазанячим пером, благословив їх усіх і з ласки Божої зник разом з чаклунським віслюком.

А тим часом Уленшпігель трюхикав собі на ослику буйними луками й долинами, де вибрикували на волі лошата, де паслися або ліниво вилежувалися на сонці корови й телята.

І він назвав свого ослика Єф. Ослик раз у раз зупинявся і з насолодою підживлявся будяками. Іноді він тільки здригався всім тілом і молотив хвостом по ребрах, щоб прогнати ненаситних ґедзів, що, як і він, хотіли підживитися, але ослячою кров’ю.

Уленшпігель, шлунок якого аж вищав з голоду, сумно міркував:

«Який би ти був щасливий, пане ослик, якби тобі ніхто не заважав ласувати соковитими будяками і не нагадував, що ти смертний, тобто народжений терпіти всіляке лихо. Так само, як і в тебе, — міркував він далі, стискуючи його коліньми, — так само, як і в тебе, у добродія, що носить священну пантофлю, є свій ґедзь — це пан Лютер. І його величність Карл також має свого ґедзя — Франциска Першого, короля з довгим носом і з іще довшим мечем. І в мене також, у бідолахи, що блукає по світу, як Вічний Жид[93], і в мене також є свій ґедзь, пане ослик. Лелечко! Всі кишені мої діряві, і крізь ці дірки порозбігалися мої славні дукати, флорини, daeider'и наче зграя мишей від кота. Сам не збагну, чому гроші не люблять мене, хоч я їх так люблю. Фортуна, мабуть, зовсім не жінка, бо любить вона тільки гидких скупердяг і скнар, що лише свої скрині й мішки напихають і на двадцять замків гроші замикають, не дозволяючи їм навіть кінчика позолоченого носа виткнути надвір. Ось той ґедзь, що куса мене, і тне, і лоскоче, — тільки так, що мені не смішно. Але ти зовсім не слухаєш, пане ослик, в тебе лише й думки, щоб поскубти травички. Ах ти, череваню, тобі тільки б напхати свої кишки, твої довгі вуха глухі до зойків мого порожнього шлунка. То ось же я заставлю тебе слухати».

І він так уперіщив його, що осел аж заверещав.

— Тепер поїхали, коли заспівав, — мовив Уленшпігель.

Та ослик і не ворухнувся, наче стовп на межі, і, здавалося, намірився з’їсти всі будяки при дорозі, а їх тут не бракувало.

Побачивши це, Уленшпігель зліз, нарізав жменю будяків, потім знову сів на осла і, тримаючи їх перед самим його носом,