Читати книгу - "Піца Гімалаї"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та уж точно. Не на мої смаки тут розраховано. Вернувся б і забрав із собою ту принцесу у срібних брязкальцях. Врятував би зі смердючого міста! Йшли б собі, пісні народні виспівували — чим не заєбісь? І повезло би їй нарешті «у коханні»… — Редька сама не знала, чого зараз так по-тьолочному випрошує. Здавалося, Дордже її виплески мало й цікавили. Однак він, виявилося, тримав нитку оповіді:
— Та їй і так повезе, чого ти. Давай сядемо. Нє? Ну як хоч. Бачила ж, яке татуювання в неї?
— Я?! Нє. Я не розглядала голих тьотьок де прийдеться.
— Та не голих. Воно на внутрішній частині зап’ястя.
Редька поморщилася: в тому місці явно було боляче робити наколки.
— Що, страшно? — посміхнувся Дордже. — Зараз ще страшніше стане.
— Ага. Канєшно.
— Просто вона наче з племені Мяо, а татуювання точнісінько таке, як у хай-лендерських племен М’янми.
— Ти мені баки не забивай своїми мяо-м’янмами. Що там іще за страхи-ужаси?
— Ну, найстрашніше те, що всі дівки на світі, від читачок космополітену в Києві до фермерських дочок у Понгсалі мріють вийти заміж. І буде це круглопузий бізнесмен чи власник двох волів із сусіднього села — не важливо. Всі способи гарні для його отримання.
— Ну і до чого це? — В Редьки розв’язався шнурок черевика, і рюкзак дурнувато привалив їй голову, коли вона нагнулась виправити ситуацію. — Сука бля йобана в рот.
— Коротше, в тих племенах страшно популярні ще астрологи. І книги в них із купою табличок, текстів, картинок… Копії таких туристам тюхають типу як антикваріат.
— Ти що — там був?
— Ага. Давно колись. І знову з твоїм татом, до речі.
— Кльово, — буркнула Редька. — Мене старий і в Крим-то бичий хоч би раз звозив.
— Так от. Дівчата незаймані з такого села, коли помирає одна з їхніх подруг, дочікуються спеціальної ночі, тоді йдуть по астролога і нишком всі на кладовище. Викопують небіжчицю, наносять їй на лице танака — традиційний макіяж, замішаний на товченому корінні, деревині чи й корі спеціального дерева, не молодшого тридцяти п’яти років, живих захищає від сонця і старості. Дочікуються, поки танака висохне, зішкрібають її з лиця померлої, віддають астрологу, він калатає з нею чорнила і ду-уже болючим дерев’яним верстатом татуює охочим ящірок на спинах чи зап’ястях.
— Фу, — скривилась Редька.
— Не «фу», а любовна вдача, про яку ти згадувала. Відповідно, кожна наступна корисна якість здобувається у той же спосіб. Хочеш бути вертлявим у справах — піймай білого вужа, зроби тату з його кров’ю, ну і так далі.
— Нда. — Редька мимоволі почухала у себе під потилицею, де в неї років зо п’ять тому було витатуйовано ієрогліф із її іменем. І, хоч вона сама давно вважала це малолєтською дурістю, наступне зауваження Дордже її зачепило:
— Тепер ти розумієш, наскільки смішними й жалюгідними є декоративні тату західної людинки? Такі типу, як у тебе?
Якщо додати сюди банальний ПМС, відразу стане зрозумілою мотивація Редьчиного ядерного вибуху:
— Та пішов ти! Сноб-усезнайло! Нашо мені здалося тебе терпіти?! Фак.. Фак! — вона аж зупинилася й безпомічно в своєму гніві роззиралася довкола. Дордже, здавалося, стояв приголомшений.
— Чортові листи. Чортовий джіпіес. Як мене це все задрало!
Ще трохи й із Редьчиного носа мусив повалити дим:
— Слухай, може, ти візьмеш всі ці карти і далі сам підеш? Нащо я тобі? З мене толку нуль, я тільки нию. Давай, га? Бо мені це все на фіг не здалося. — Редьку несло усе далі, вона й не помічала, як почала приписувати Дордже власні затиснуті досі думки:
— І не кажи мені, що я повинна зробити це для тата, чи ще для когось там, бо тато все життя на мене клав, а сестра — стопудово ж спершу все пропонували їй, бо так було завжди, комусь верхівка торта, а комусь недоїдки — поклала на це супер-дебільне завдання, бо торт, видать, із галімим кремом був або прострочений, і тільки мені чогось більше всіх треба! І не розказуй мені про совість, про обов’язок і про благородство душі, а ще про твої таємничі скарби, які десь на мене чекають. Бо мене вже навіть бандитський піздєц не шкребе, а саме ним ще аж сюди заносить. І це усе не твоє діло. Що витріщився?!
— Поміть, я не сказав ні слова. — Дордже втомлено відшпилив від себе наплічник і сів на нього, зацікавлено спостерігаючи за Редькою.
— То і нє хуй було йти зі мною. — Редька і собі відшпилила рюкзак, і навіть спробувала копнути його ногою. Рюкзаку було байдуже. — В пізду. Пив би собі свій стрьомінер і не займався стрьомними походами.
Дордже підпалив сигарету. Війнуло гіркуватим димом місцевого розливу. Він всівся в позу чогось середнього між режисером і психоаналітиком і з максимальним пафосом проказав:
— Розумієш, люба, в силу своєї естетичної меркантильності, я не можу не думати про благородство душі, містичний обов’язок і таємничу винагороду, що чекає на нас у кінці.
При цьому він так хитро мружився і так відчайдушно стримувався, щоби не порснути сміхом, що Редька не стрималася й сама зареготала від душі. Аж пташки пурхнули з найближчого куща.
— Ну от. А якби я зараз проспівала пару вокальних вправ, цей кущ пожух би.
День перетягувало ближче до вечора. Вони йшли, як собі йшлося, не звертаючи уваги на втомлені стопи й занімілі плечі. Й тут зненацька під ногами в них розлилося ціле море туману. Потекло повільно межи гір липкою патокою, і не було їй кінця і краю, аж раптом із-за імли пробився гострий ніс велетенської скелі-ковчега. Кажуть, такий колись перелетів по небу просто з Індії, перенісши в серце Гімалаїв дещицю містичних скарбів.
— А деруни таки треба зробити… Ну що в них, не знайдеться тут пару картоплин і муки ложка? Ти ж вмієш готувати деруни?
Дордже, здавалося, часом умів все.
25
Крихітний біло-рожевий цуцик, ще сліпий і зовсім безпорадний, тоненько попискував під грубо струганою лавкою. Худюща сука — чорна й довгонога, хто зна, чи його мама взагалі — не звертала на цуцика жодної уваги. Редька вже бачила у попередніх селах, чим тут годують собак — шкірки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піца Гімалаї», після закриття браузера.