Читати книгу - "Над прірвою у житі"

Та найкумедніше було ось що: на всій тій чортовій ковзанці ми з нею каталися найгірше. Олово честі, найгірше. А там же були такі персонажі! В Саллі так підтиналися ноги, що вона, каналія, аж черкала щиколотками по льоду. Вона не тільки мала безглуздий вигляд — їй, певно, було й збіса боляче. Принаймні в мене щиколотки боліли страшенно. Просто вогнем пекли. Ох і видовисько ж, мабуть, з нас було! І, як на зло, довкола стовбичили сотні дві роззяв — робити ж їм було нічого, тільки стій та витріщайсь, як люди гепають на лід.

— Може, зайдемо в бар? — сказав я нарешті. — Візьмемо столик, вип’ємо що-небудь.

— Це найгеніальніше з усього, що ти сьогодні придумав! — відповіла Саллі. Довела вже себе до краю, каналія. Не катання, а знущання. Мені було її навіть шкода.

Поскидали ми ті розтриклятущі ковзани й зайшли всередину — в бар, де можна посидіти, навіть не взуваючись, випити й подивитись, як катаються інші. За столиком Саллі відразу постягувала рукавички, і я дав їй сигарету. Вигляд вона мала досить нещасний. Підійшов офіціант, і я замовив їй кока-колу, — спиртного Саллі не пила, — а собі віскі з содовою. Але той сучий син сказав, що віскі мені не принесе, отож узяв і я кока-колу. Потім я почав палити сірники. У мене часто такий настрій, що хочеться їх палити. Я даю сірникові догоріти, поки вже не можна втримати його в пальцях, а тоді кидаю в попільничку. Нервова звичка.

І раптом ні сіло ні впало каналія Саллі й питає:

— Чуєш, мені треба знати: ти прийдеш чи не прийдеш до нас на святвечір прибирати ялинку? Бо мені треба знати. — У неї, видно, ще боліли побиті щиколотки, й вона була зла.

— Я ж тобі писав, що прийду. Ти вже разів двадцять мене питала. Звісно, прийду.

— Розумієш, мені треба знати, — каже. А сама, бачу, вже на всі боки головою круть та круть, чортове насіння!

Раптом я кинув палити сірники й перехилився до неї через стіл. У голові в мене вирували думки.

— Чуєш, Саллі! — кажу.

— Що? — питає. Вона саме видивлялася на якусь дівулю в кінці зали.

— З тобою так бува, що раптом усе набридає по саме нікуди? — питаю. — Ну, тобі ставало коли-небудь страшно, що все піде шкереберть, якщо ти чогось не зробиш? Ти любиш школу, взагалі всю оту муру?

— Там нудьга зелена.

— Але ти ненавидиш школу чи ні? Я знаю, що„там нудьга зелена, але ти все це ненавидиш чи ні? Ось що я хочу знати.

— Розумієш, не те що ненавиджу… Весь час доводиться…

— А я ненавиджу! Слухай, як же я все це ненавиджу! Не тільки школу. Все! Ненавиджу жити в Нью-Йорку, і взагалі. Ненавиджу таксі, автобуси на Медісон-авеню з їхніми водіями, які щоразу кричать на тебе, щоб виходив у задні двері. Ненавиджу знайомитися з кривляками, які називають Лантів ангелами. Ненавиджу щораз їздити в ліфті, коли хочеш просто вийти на вулицю. Отих типів у Брукса, в яких весь час доводиться приміряти штани, і що люди завжди…

— Не кричи, прошу тебе! — перебила мене Саллі. Дурниці, я й не думав кричати!

— Або, приміром, машини, — сказав я майже пошепки. — Кого не візьми — всі на них просто показилися. Ціла трагедія, коли десь на дверцятах раптом з’явиться хоч невеличка подряпина. І весь час тільки й розмов про те, скільки бензину машина бере на сто миль, а щойно запопаде хто-небудь новеньку модель, відразу починає сушити собі голову над тим, як би її поміняти на ще новішу. А я навіть давніх машин не люблю. От не цікавлять вони мене, і край. Краще б уже завести коня. В конях принаймні є щось людське, хай йому грець! З конем хоч можна…

— Я нічого не розумію, Голдене. Про що ти? — питав каналія Гейс— Ти так перескакуєш з одного на…

— Знаєш, що я тобі скажу? — відповідаю. — Може, тільки через тебе я оце й сиджу в Нью-Йорку, і взагалі ще сиджу. Якби не ти, я, мабуть, був би вже десь у чорта на болоті! Десь у джунглях або в самого дідька в зубах! Ти, по суті, єдина людина, задля якої я ще тут.

— Ти просто чудо! — каже Саллі. Проте відразу було видно, що вона хоче перемінити цю ідіотську розмову.

— Походила б ти в хлопчачу школу. Спробувала б! — кажу. — Кругом фальш і дурисвітство. Там сидять лиш для того, щоб навчитися добре махлювати й колись купити роз-триклятущий кадилак, та ще всю дорогу прикидаються, ніби їм чортзна-як важливо, чи виграла шкільна футбольна команда, а самі цілими днями тільки те й роблять, що розводяться про дівчат, та випивку, та секс, і в кожного — своя компанійка, своє невеличке падлюче кодло. У баскетболістів — своє, у католиків — своє, в отих смердючих інтелектуалів — своє, картярі ріжуться в бридж — і в них своє… Навіть у членів отого ідіотського «Клубу найкращої книжки місяця» — і то своє кодло. Спробуй тепер з ким-небудь більш-менш розумно…

— Стривай! — урвала мене Саллі. — Але ж багатьом хлопцям школа дає багато більше.

— Згоден! — кажу. — Згоден, що більше — принаймні декотрим. А мені школа нічого не дав. Розумієш? Ось про це я тобі й товчу. Саме про це, чорт забирай! Мені вже майже ніщо нічого не дає. Ось до чого я дожив. Я зайшов у безвихідь.

— Таки зайшов, я бачу.

І раптом мені сяйнула думка.

— Чуєш, — кажу, — у мене ідея. Як ти на те, щоб утекти звідси к бісовій матері? Ідея в мене така. Я знаю в Грінвіч-вілліджі одного хлопця, що може позичити нам тижнів на два машину. Він ходив колись у нашу школу і досі винен мені десятку. Зробимо так: завтра вранці по1 їдемо до Массачусетса й Вермонта — покатаємось, те, се. Там такі місця — сказитися можна! Серйозно. — Що більше я думав про це, то дужче хвилювався й нарешті перехилився через стіл і схопив її, каналію, за руку. Кретин ненормальний — Без жартів, — кажу. — Я маю в банку доларів сто вісімдесят. Завтра вранці, як тільки відчинять, я зніму гроші, а потім можна буде мотнути до того хлопця й узяти машину. Без жартів. Поживемо в усяких там кемпінгах і те де, поки вийдуть гроші. А як вийдуть, я наймусь на яку-небудь роботу, й ми поселимось десь над річкою тощо, а пізніше можна буде одружитись і те де.