Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останнiй листок. Оповiдання 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останнiй листок. Оповiдання" автора О. Генрі. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 73
Перейти на сторінку:
– благально вигукнув молодик. – Самовдоволений вираз його обличчя змінився на покаянний і покірливий. – Я дуже винен перед вами, але… знаєте, в парку часто гуляють дівчата, які, розумієте… ні, ви, звісно, цього не розумієте… але…

— Облишмо цю тему, будь ласка. Звісно, я це розумію. Ви краще розкажіть мені ось про цих людей, що сунуть в усіх напрямках, по всіх цих доріжках. Куди вони йдуть? Куди поспішають? І чи вони щасливі? Як ви гадаєте?

Юнак миттю втратив грайливий тон. Він не зрозумів, яку роль йому призначено, і надумав поки що зайняти очікувальну позицію.

— Так, цікаво стежити за ними, – відповів він, вирішивши нарешті, що вловив настрій своєї співрозмовниці. – Чудесна загадка. Одні йдуть вечеряти, інші… гм… інші в якісь інші місця. Хотілося б знати, як вони живуть, що переживають.

— Саме це мене зовсім не цікавить, – сказала дівчина. – Я приходжу сюди посидіти тільки для того, щоб почути, як б'ється велике серце людства. Моє життя тече в середовищі, де ніколи не чути його ударів. Скажіть, чи здогадуєтесь ви, чому я так розмовляю з вами, містере…

— Паркенстекер, – підказав юнак, глянувши на неї очима, в яких світилося запитання і надія.

— Е ні, – сказала дівчина і, всміхаючись, посварилася на нього гарненьким пальчиком, – це прізвище надто добре всі знають. Так важко перешкодити газетам друкувати деякі прізвища. І навіть портрети. Ця вуалетка й капелюшок моєї покоївки дають мені можливість зберегти «інкогніто». Коли б ви тільки знали, як шофер дивиться на мене, вважаючи, що я не помічаю його поглядів. Адже небагато таких прізвищ, які, так би мовити, належать до святая святих нашої країни. П'ять чи шість, не більше, і моє завдяки випадкові народження – серед них. Я кажу все це вам, містере Стекенпот…

— Паркенстекер, – несміливо поправив хлопець.

—…кажу, містере Паркенстекер, тому що мені захотілося хоч раз у житті поговорити із звичайною людиною, людиною, не зіпсованою нікчемним блиском багатства і свідомістю свого так званого «високого суспільного становища». О, ви не повірите, як мені набридли гроші. Весь час гроші, гроші й гроші! А як я стомилася від тих, хто оточує мене! Це якісь маріонетки, всі на один копил. Мене аж нудить від розваг, коштовностей, виїздів, товариства, від усяких розкошів.

— А мені завжди здавалося, – нерішуче мовив юнак, – що гроші – річ приємна.

— Зрозуміло, приємно жити в достатку. Та коли у тебе стільки мільйонів, що… – Вона закінчила фразу розпачливим жестом. – Усе це страшенно одноманітно і скоро набридає. Катання, обіди, театри, бали, вечори. І на всьому позолота надмірного багатства. Часом навіть дзенькіт льоду в моєму келиху з шампанським дратує мене до божевілля.

Містер Паркенстекер, здавалося, слухав її дуже зацікавлено.

— Я завжди любив, – сказав він, – читати і слухати про життя багачів і великосвітського товариства. Мабуть, я трошки сноб. Але я люблю мати точне уявлення про все, і, знаєте, мені завжди здавалося, що не лід кладуть у шампанське, а навпаки, пляшку з шампанським ставлять у лід.

Дівчина засміялась мелодійним сміхом – його зауваження, очевидно, неабияк її потішило.

— Річ у тому, – пояснила вона поблажливо, – що ми, люди заможного класу, часто розважаємось тим, що порушуємо загальновизнані норми. Нині модно класти лід у шампанське. Це дивацтво ввійшло у звичай після обіду в Уолдорфі, даного на честь якогось татарського князя. Але скоро, мабуть, вигадають і ще щось. Ну от, наприклад, на цьому тижні на званому обіді на Медісон-авеню біля кожного прибору поклали зелену замшеву рукавичку, яку всі надівали, коли їли оливки.

— Тепер я бачу, – смиренно згодився молодик, – що всі ці тонкощі, всі розваги інтимних кіл високого товариства нам, простим людям, невідомі.

— Іноді, – вела дівчина далі, легеньким кивком голови прийнявши його слова про необізнаність із життям високого товариства, – іноді мені спадає на думку, що якби я могла покохати, то тільки чоловіка, нижчого за мене своїм суспільним становищем. Трударя, а не неробу. Але, безперечно, вимоги кастовості й багатства виявляться сильніші за мої нахили. Зараз мені докучають двоє. Один – німецький можновладний герцог. Кажуть, ніби такої буйної вдачі і такий жорстокий, що довів свою жінку до божевілля. Другий претендент – англійський маркіз, такий бундючний та користолюбний, що я, мабуть, віддам перевагу жорстокості герцога. Але нащо я все це вам розказую, містере Покенстекер?

— Паркенстекер, – ледь чутно поправив юнак. – Ви не уявляєте собі, як я ціню ваше довір'я.

Дівчина подивилась на нього холодним, байдужим поглядом, що недвозначно підкреслив різницю в їхньому суспільному становищі.

— Яка у вас професія, містере Паркенстекер? – спитала вона.

— О, дуже скромна. Але я маю надію досягти дечого в житті. Скажіть, ви не жартували, коли говорили, що могли б покохати чоловіка, становищем нижчого за вас?

— Звичайно, я говорила серйозно, але ж я сказала «могла б», а тут, ви ж бачите, і великий герцог, і маркіз. Певна річ, ніяка професія не видалась би мені скромною, аби сама людина дуже мені подобалась.

— Я працюю в ресторані, – оповістив містер Паркенстекер.

Дівчина трохи здригнулась.

— Але ж ви не офіціант? – спитала вона майже з благанням у голосі. – Звісно, будь-яка праця благородна, тільки розумієте, особисте обслуговування, лакеї і…

— Ні, я не офіціант, я касир у… – Навпроти, на вулиці, що тяглася по другий бік парку, яскраво сяяла електричними лампочками вивіска «Ресторан». – Он бачите, у тому ресторані.

Дівчина глянула на маленький годинник на браслеті тонкої роботи й поспішно підвелася. Вона сунула свою книжку у гарненьку сумочку, що висіла біля пояса й була трохи замала для книжки.

— А чого ж ви зараз не на роботі? – спитала дівчина.

— Сьогодні я працюю в нічній зміні, – відповів молодик, – у мене ще є вільна година. Але ж це не остання наша зустріч? Чи можу я сподіватись побачитися з вами?

— Незнаю. Можливо. Але навряд, щоб мені захотілося1 приїхати сюди ще раз. Ну, я поспішаю. Сьогодні треба бути на званому обіді, потім ложа в театрі… ах, знову те саме. Ви, може, помітили на розі біля парку білий автомобіль?

— З червоними колесами? – спитав хлопець, замислено насупивши брови.

— Так. Я завжди їжджу в цьому авто. П'єр зараз чекає на мене біля входу. Він певен,

1 ... 38 39 40 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнiй листок. Оповiдання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнiй листок. Оповiдання"