Читати книгу - "Воццек & воццекургія"

«До завтра» промовляєш стиха, і, залишаючи від «я-ти-він» лише дещицю неіснуючого «я»[114], знесилений, нужденний, засинаєш і, вже втопаючи у теплих хвилях дрімоти, бурмочеш мляво пізні, запізнілі

молитви,

благаючи, щоб день згасав пошвидше, щоб проминав, спливав, ішов до скону цей довгий і самотній «День» і щоб, як дасть Бог, закінчився нарешті й ти сам, і тільки душа твоя щоб не мала ніде й ніколи нізащо й ніскільки ніякого ні краю, ні кінця, а тільки забуття і спокій.

«Отче наш, що єси на небесах! Нехай свя-

титься Ім'я Твоє, нехай прийде Царство

Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і

на землі. Хліба насущного дай нам сьогодні.

І прости нам довги наші, як і ми прощаємо

винуватцям нашим. І не введи нас у випро-

бовування, але визволи нас від лукавого. Бо

Твоє є царство і сила і слава навіки. Амінь.»

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною

Господи Ісусе

                     Христе, змилуйся наді мною

Господи

             Ісусе Христе,

                                 змилуйся наді мною

Господи

             Ісусе

                     Христе, змилуй

                                            ся наді

                                   м           н         ою

Госпо                                           д

           и Ісу         с е

                     Хри

   с                        те, з                    м

           и                            лу

                                            й

                                              ся

                                                   на

         д    І                    м             н        ою

Володимир Єшкілєв. Воццекургія Бет

Коментарі до «внутрішньої енциклопедії» роману Іздрика «Воццек»

ВСТУПНЕ СЛОВО

У четвертому числі «Нового мира» за 1989 рік в розділі «Щоденник письменника» Андрій Бітов надрукував коментар «Близьке ретро або Коментар до загальновідомого», формалізований у вигляді глос, до свого ж роману «Пушкінський дім», написаного вісімнадцятьма роками раніше. «Близьке ретро…» було своєрідним текстом. Бітов писав: «Автор не помітив, що захопився зовсім іншим коментарем, побудованим за принципом діаметрально неакадемічним… Він почав коментувати не спеціальні речі, але загальновідомі… Автора раптом осяяло, що у наступне небуття полинуть саме загальновідомі речі, про котрі сучасний письменник не вважав би за необхідне говорити окремо: ціни, чемпіони, популярні пісні…»

Працюючи восени-взимку 1997 року над проектом Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури, я згадав про «Близьке ретро…», коли розробляв теорію літературної деміургії, зокрема складну феноменологію «внутрішніх енциклопедій» деміургійних текстів. Я зрозумів тоді, що пишучи «Близьке ретро…», Бітов намацував ту саму феноменологію, відчуваючи, що опорні знаки «внутрішніх енциклопедій» (фрейми) — це, швидше, не таємні коди постмодерністської інтертекстуальності, але стереотипні образи поточної дійсності, вштамповані у підсвідомість автора-деміурга його побутом, настроями, ностальгіями за близьким ретро.

Так від основного стовбура моїх енциклопедичних креацій відгалузився задум «Воццекургії Бет». Ще 1990 року я обговорював з Іздриком мого деміургійного коментаря до роману «Воццек», з текстом якого я тоді був знайомий у варіанті 1985 року («Воццек-85»). З багатьох нині не суттєвих причин цей проект не відбувся.

Нові ідеї, які захопили мене у 1997 році, та поява в тому ж році повного тексту «Воццека» книгою, виданою «Лілеєю-HB» під редакцією Ярослава Довгана, відродили колишній задум.

«Воццекургія Бет» безумовно не є коментарем до роману «Воццек» в академічному сенсі. Не є вона також коментарем до загальновідомого «близького ретро». Мені було цікаво подивитися на зграйку веселих текстових монстрів, котрі народяться при зіткненні фреймів «Воццека» із знаковою плеромою моєї «внутрішньої енциклопедії». Можливо, я несвідомо бажав зустріти у просторі «Воццека» віртуальні тіні моїх присмеркових комплексів, і врешті-решт нафантазував таки декілька зустрічей. Імовірно, це вислід того, що робота над МУЕАЛ[115] породила в мені нестримну патологію коментування та класифікування всього навколишнього. В одній із своїх статей про «клятих постмодерністів» харківський критик І. Бондар-Терещенко цитує Чорана: «Для тих, кого вже не рятує аптека, писання є неоціненною підтримкою, воно лікує». Не виключено, що в дихотомії «воццек-воццекургія» одна із складових є дійсними ліками від другої…

Стосовно назви. Австрійсько-еллінський гібрид «воццекургія» є швидше прикордонним стовпом території ігрових синтезів, приналежних «Воццекові», аніж знаком змістового плану. Значення всієї синтагми, що стала назвою коментаря, я не наважуся тлумачити перед соймом необраних: менш за все мені хотілося б бентежити непросвітлених малих світу цього екскурсами у таємні глибини таємного називання. Достатньо того, що містить сам коментар, задуманий як творіння салонне, що йому мешкати, розгортатись (а, може, й умирати) у хвилях нашої примарної сецесійної інтертекстуальності.

(Подальший корпус приміток рознесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)

Лідія Стефанівська. Післямова[116]

S'il n'y avait pas de malheur en ce monde, nous pourrions nous croire au paradis[117]

Simone Weil

Прочитання перше:

Воццек є постаттю з пограниччя. Пограниччя часу і без-часу, пограниччя реальності і сну. Воццек — постать, яка в собі і в мені викликає неспокій з глибин розпачливих пошуків сенсу власної скінченості, сенсу власного «буття до смерті». Приреченість людського часу, страхітлива загроза великої води, страхітлива тим більше, що «велика вода» є потугою невидимою. Прагнення сну й перепочинку як визволення з обіймів нищівної, дезінтеґруючої особистість дійсності. Розлам минулого досвіду і передбачення неминучого майбуття, яке не обіцяє полегшення візією рятунку, а навпаки — малює візію остаточного занепаду. Єдина надія… але чи в світі Воццека існує якась надія? Бачення, розщеплене на маніакальний аналіз деталей, заглиблення в найдрібніші подробиці анатомії людського тіла для того, щоб у вертикальнім русі уяви піднестися над існуванням в часі.

Людина завше є самотньою — істина незаперечна. Людина може також свідомо вибрати самотність, чи радше — змиритися з нею. Екзистенція завжди приносить біль. Інакше — сни: єдина сфера поза владою розуму і почуттів. Досвід пограниччя ночі і дня, буття і не-буття, досвід нужденності людської, досвід кохання, неухильно пов'язаного зі смертю, а отже — самотності тим більшої. Почуття відірвання від дійсності настільки сильне, дистанція настільки велика, що дає владу бачити і судити інших, тих, котрі навіть не усвідомлюють того, що в їхніх очах вже чаїться смерть. Парадокси. Ніжність і аґресія.

Незносне відчуття власної гріховності, усвідомлена тілесність і фізіологія відчуттів. Біль. Страждання. Біль фізичний і страждання фізичне — незаперечний доказ вплутаності душі в світ матерії. Проба звільнення і чергові поразки. Шанс на зцілення: «Ісусе Христе, змилуйся наді мною!» Але чи для Воццека то справді розрада? Навіть його молитва розпадається.

А однак текст «Воццека» написано. Можна його читати багато разів, можна обмірковувати окремі речення, аналізувати образну систему, мову. Чому такий текст, як «Воццек» виявився написаним? З непереможного прагнення виразити те, що виразити неможливо? Як спроба наблизитися до невиражального? Як спроба запису несподіваної містичної візії? Як запис есхатології людського досвіду? Як сповідь?

Прочитання друге і наступні:

«Воццек» є палімпсестом, що наперед закладає