Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Славко вранці відводив братика й сестричку в дитячий садок, порав худобу, похапцем робив уроки і поспішав до школи. Тут він забувався між товаришами, відводив душу.

Найвірніший друг у Славка — Юрко Береговий. Кожен день зустрічаються, — і завжди є їм про що поговорити. Часто захоплено обговорювали прочитані книжки і мріяли про майбутнє. Не раз Юркові доводилося захищати свого товариша від інших, часом старших хлопців.

Славко не любив битися. Він ніколи нікого не ображав, нікому не ставав поперек дороги. Його нестримною пристрастю були книжки, і він читав їх, як тільки випадала вільна хвилина. І все ж, незважаючи на свій миролюбний характер, Славко часто потерпав від забіякуватих хлопців. І найбільше допікав йому учень восьмого класу Тимофій Шлапак, кряжистий вайлуватий хлопець із широким плескатим обличчям, з якого ніколи не сходила підступна хитрувата посмішка. Очі в Шлапака сховані в глибоких впадинах, а над ними нависли чорні, острішкуваті брови. Волосся в Шлапака густе, як щітка, коротко підстрижене під горщик. Учитися Шлапак не хотів, і вчителі говорили, що його з класу в клас не переводять, а перетягають. Він два роки просидів у першому класі і два роки в п'ятому, вважався невиправним ледарем. Тимофій на учителів не ображався, терпляче вислуховував їхні нотації, кивав на знак згоди головою і знову брався за своє. Якось Ніна Павлівна викликала Шлапака відповідати урок. Він мовчки посміхався, дурникувато дивився на вчительку.

— Знову не вивчив урок, Тимофію! — докоряла Ніна Павлівна.

— Не вивчив…

— Чого ж ти не хочеш вчитися?

— Нема охоти, — відповідав Шлапак. — Ніяк не можу примусити себе взятися за книжку. Тільки почну вчити уроки — зразу в сон хилить.

— Не буде з тебе, Тимофію, толку, — бідкалася вчителька, — нічого з тебе, крім пастуха, не вийде.

— Ну, й що, — погоджується Шлапак, — то теж робота. І там люди потрібні. Не всім же бути льотчиками, інженерами, лікарями. Комусь треба й біля воликів ходити. Хіба я, Ніно Павлівно, не правду кажу?

— Правду, та не всю, — заперечувала вчителька, — бо настав час, коли кожна людина в будь-якій професії повинна бути обов'язково освіченою, ну й працелюбною, культурною, жити за справедливістю. А щоб з худобою мати справу, то теж немало треба знати. Усім треба вчитися, багато читати, багато знати. Ти ж нічого не читаєш і нічого не хочеш знати.

— Навіщо мені читати книги, — далі прикидався дурником Тимофій, — хіба волам потрібні вірші? Їм давай сіно, а не поезію! Нагодуй їх — вони й не ревітимуть. Ви ж самі розповідали про книгу, яка так і називається: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Шлапак не любив відмінників, сумлінних учнів. Але він ніколи не чіпав сильніших за себе, навпаки, намагався з ними жити мирно. Чемно з ними вітався, ніколи їм ні в чому не перечив. Але на менших надолужував, не давав їм проходу. Восени минулого року він підійшов на перерві до Славка, заклопотано пошкрябав широку потилицю, розгублено розвів довгими, як граблі, руками:

— Слухай, Славо, — ти, кажуть, добре знаєш історію. Чи не скажеш мені, коли хан Батий обложив Київ? Не пам'ятаєш? І я не знаю. А в нас сьогодні історія. Про Батия завдали вивчити, а я й не встиг. І знову мене Валерій Митрофанович соромити буде. Ну ніяк в моїй голові не тримаються дати. Увечері вивчу, а вранці—забув.

Славко відчув у голосі Тимофія підступ, глузливі нотки, хотів відійти від нього.

— А чи відомо тобі, юному історику, — Тимофій заступив дорогу Славкові, — що біля Києва є Батиєва гора? І чи знаєш ти, чоловіче, як хан умудрився видертися на ту височенну та стрімку гору?

— Не знаю, як той хан видерся на ту гору, — відповідає Славко і намагається вийти з тісного закутка, в якому впіймав його Шлапак.

Тимофій докірливо хитає своєю круглою головою:

— Такий знавець історії — і не знає, як каже Валерій Митрофанович, елементарних істин. І я мушу тобі розповісти, як воно все діялося, показати на конкретному прикладі. Отак, хлопче, хан Батий мандрував на високу гору…

Тимофій схопив Славка за голову, притис її до свого живота і, запустивши всю п'ятірню у волосся, почав смикати за нього. І при тому весело примовляв:

— Отак, дурню, хан Батий вилазив на гору, чіплявся за кущі і ліз на саму вершину. Трудно йому було, а він не відступався, поки й видерся на верхівку!

Славко корчився від болю, намагався вирватися з чіпких Шлапакових рук, а той голосно реготав і ще дужче смикав хлопця за чуба. Юрко й сам незчувся, як підбіг до Тимофія і вигукнув:

— Відпусти Славка!

Шлапак не зважив на його слова, тримав Славка за шию і далі з усієї сили тягнув за волосся.

Юрко не витримав, розмахнувся і вдарив Тимофія по червоному, самовдоволеному обличчі. Шлапак зразу відпустив свою жертву і, як бичок, посунув на Юрка.

— Ти битися захотів?! — розлючено вигукнув він. — Битися?! Ну, стривай! Зараз я позасвічую такі ліхтарі на твоїй нахабній пиці, що вони горітимуть, як прожектори.

У коридорі стояло багато учнів, всі вони принишкли, а деякі злякано дивилися на розгніваного Шлапака.

Тимофій розмахнувся і боляче вдарив Юрка кулаком в перенісся. Удар був настільки сильний, що з очей посипався сніп іскор. Хлопець ледве втримався на ногах і почав відходити під натиском Шлапака, але й сам водночас щосили відбивався.

Тимофій ще більше розлютився.

— Одержуй! — насідав він. — Оце тобі на додачу! Хапай! Знай, як старших чіпати! Комаха!

Юрко ухилявся від нещадних ударів, намагався пересилити супротивника, але відчував, що сили протистояти у нього не вистачить. Кожен удар Шлапака був ніби постріл з важкої гармати, а Юркові — наче пухкання з малопотужної берданки. Не зміг Юрко подолати розгодованого Шлапака, поразка його була повною. Але все-таки він чинив опір, став на бій із сильним забіякою. І це відбувалося під час великої перерви. Ніхто не осмілився допомогти Юркові, бо вступати в бійку з Шлапаком ні в кого не було бажання. Добре, що нагодився вчитель фізкультури. Він нагримав на Шлапака і ледве відтягнув його від Юрка. — Чого ти до менших чіпляєшся? — докоряв він Тимофієві. — Ти ж від нього на чотири роки старший, а накинувся на хлопчака, як той коршак на молодого півника.

Шлапак витер рукавом піджака спітніле обличчя в червоних плямах, відповів глумливо:

— Такі дітки тепер пішли, навіть на старших руку можуть підняти. От і доводиться їх вчити уму-розуму.

На уроці Юрко сидів, низько опустивши голову, соромся