Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Дома Юрко глянув на себе в дзеркало і мимоволі відсахнувся: на нього дивилася якась розпухла одутлуватаі маска, покрита великими гулями. А між гулями крізь щілини визирали очі.

Тато співчутливо оглянув Юркові синяки та гулі, змастив подряпини йодом, заспокоїв:

— Не журися, козаче, до весілля все заживе, а в голові розуму побільшає.

— Тобі все жарти, — докорила йому мати, — а хлопця отак побили. Того здорованя Шлапака давно треба вигнати з школи, а його все тримають, перетягають одоробло з класу в клас. А він — як бик в отарі. Нема йому чого робити — він і збиткується над меншими. У суд на нього треба подати.

— Так уже і в суд, — засумнівався тато. — Тут ще треба розібратися, хто й наскільки винен.

— Чого ще тут розбиратися! — вигукнула мати. — Він давно збиткується над меншими.

— А тут Юрко перший ударив, — не відступався тато, — і Шлапак, як кажуть, відповів ударом на удар.

— Так він же Славка мучив! — сердито заперечила мати. — Мало хлопцю півчуба не видер. От Юрко й кинувся на виручку. Чи, може, він неправильно вчинив?

— Як сказати, — завагався тато, — тут треба подумати.

— Що ж тут думати? — перебила його мати.

— А треба подумати про те, — міркував вголос тато, — чи завжди треба виручати силою, коли відчуваєш, що й сам будеш битий.

Юрко здивовано блимнув на тата припухлими очима.

— Він же старший від мене на чотири роки. І стриматися я не міг, бо він дуже мучив Славка.

— Здоровило твій суперник, — вів далі тато так, ніби й не чув Юркового пояснення, — розмалював тебе, як сам хотів. Добра тобі наука буде!

— Яка ще там наука, — сердито відказав Юрко, — в нього кулаки як довбні. Мій кулак втричі менший. От я й не зміг його провчити.

— Причину завжди можна знайти, — заперечив тато, — хоча, як поміркувати, то й твої кулаки чогось варті. Тільки навіть битися ними треба з розумом.

Тато підбадьорливо поплескав Юрка по плечу, похвалив:

— Молодець, що захистив Славка. Стояти осторонь, коли хтось знущається над слабшим, підло. І таких нахаб, як Шлапак, треба вчити, щоб знали, як себе поводити. Але й самому, хлопче, треба бути сильним, спритним.

— Так він же старший…

— Старших багато, — зневажливо махнув рукою тато, — і що ж воно буде, як усі почнуть над тобою збиткуватися? Сам повинен бути сильним і вміти постояти за правду. Хочеш, я навчу тебе, як треба воювати?

— Хочу! — згодився Юрко.

— Навчу. Але з однією умовою, — застеріг тато: — ніколи не користуватися моєю наукою несправедливо! Тільки по правді, по совісті! Обіцяєш?

— Обіцяю!

— А таких, як Шлапак, — серйозно, аж сердито сказав батько, — треба добряче провчати, бо вони й на голову сядуть. Поганого роду той Шлапак. Це ж його рідний Дядько Микита був у банді Голого, мучив людей, знущався над своїми бранцями. І здоровий був, як бугай, кулаком міг людину вбити. Бив людину і радів, аж танцював від задоволення. Є й такі люди на білому світі. Немало ще на нашій землі підлості та підступу. Хочеш чесно жити — умій протистояти кривді.

Після цієї розмови справді, як випадала вільна година, тато показував Юрку, як треба оборонятися від нападника, як завдавати йому дошкульних несподіваних ударів. Виявилось, тато знав багато всіляких прийомів, яких навчився, коли був у групі розвідки. Скільки разів Юрко, як підкошений, падав на спориш, збитий з ніг несильним, але влучним, невідпорним ударом. Тато піднімав Юрка, ставив на ноги, давав трохи перепочити і знову показував прийоми. Поступово приходило вміння. Юрко уперто опановував татову науку. Якось під час навчання він так підсік батька, що той не втримався на ногах, упав і покотився по траві. Юрко розгублено дивився на тата, не сподівався, що нанесе такий сильний удар і зіб'є його з ніг. Тато підвівся, підійшов до сина, похвалив:

— Молодець! Таким ударом і вола можна звалити. Тепер тобі ніякі шлапаки не страшні. Але ще раз нагадую — ніколи не збиткуйся над слабшим і не застосовуй свою силу несправедливо.

Незабаром Юрку знову довелося помірятися силою з Шлапаком. Тимофій причепився до Юркової однокласниці Люди Щербань. Він зайшов після уроків у клас, коли вже не було вчителя, намотав на руку Людину косу і почав боляче смикати. Дівчина намагалася вирватися, лаяла кривдника і мало не плакала від образи та безсилля.

Шлапак все сильніше смикав Люду за косу і робленим солодким голоском запитував:

— Дівчина моя люба, дівчина моя мила! Скажи мені, серденько, хто намалював у стінній газеті карикатуру на дядю Шлапака? Хто намалював його нестриженого, заспаного, невмиваного, з дрючком у руках? А хто несе повну торбу незадовільних оцінок? Хтось і віршик написав під тією карикатурою:

А Шлапак неборак

Кожну чверть отак —

Не доходять в нього руки

До уроків, до науки…

Люда добре малювала, і її карикатура в стінній газеті викликала сміх і захоплення. Шлапак був намальований як первісна людина. На ньому звисала вовча шкура, а в руках він тримав сучкувату палицю. Обличчя Шлапака на карикатурі було люто скривлене, але дуже нагадувало оригінал.

Тимофій, червоний від люті, крутив Люду за косу і примовляв:

— Скажи ж, Людочко, чия то робота? Твоя чи, може, якогось іншого, невідомого мені художника? Тепер будеш знати, як Шлапака чіпати! А за карикатуру — зніму шкуру! Бач, і дядя Шлапак вміє говорити віршиками.

— Відпусти! — відбивалась Люда. — Думаєш, буде по-твоєму, здоровило вухате? Я намалювала карикатуру!..

— Ти? — процідив крізь зуби Шлапак. — Тепер проси при всіх пробачення та обіцяй більше ніколи таких картинок не малювати!

Люда мовчала.

— Проси! — пригрозив Шлапак. — Бо взагалі можеш без коси залишитися! І понесеш її додому в шаньці.

Останній урок був географія. І вчителька попросила Юрка віднести карту в бібліотеку. Юрко повернувся в клас і побачив цю сцену.

Він підбіг до Тимофія і аж тремтячим від хвилювання голосом крикнув:

— Відпусти Люду!

Як не намагався Юрко бути спокійним, але його голос забринів, як натягнута струна. Тимофій презирливим поглядом зміряв його з ніг до голови, кинув зневажливо:

— О, знову півник закукурікав! Виходить, що моя наука не пішла на користь! Мало, виходить, я тобі ліхтарів наставив! Зараз ми все повторимо спочатку. Як нас учить Ніна Павлівна? Повторення — мати науки! От ми