Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

«Бач, який жартун!» закричав сміючись чорт: «ну, годі, кинь уже пустувати!»

«Стривай, голубчику!» закричав коваль: «а ось це як тобі видасться?» При цьому слові він поклав хреста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. «Постривай же», сказав він, стягаючи його за хвіст на землю: «знатимеш ти в мене, як під'юджувати на гріх добрих людей і чесних християн». Тут коваль скочив на нього верхи і підняв руку, наміряючись перехрестити.

«Змилуйся, Вакуло!» жалібно простогнав чорт: «все, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!»

«Ага, ось яким голосом заспівав, німець проклятий? тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз-таки на собі! чуєш? та лети як птиця!»

«Куди?» промовив смутний чорт.

«В Петербург, просто до цариці!» і коваль обімлів від страху, почуваючи, як підіймається в повітря.

Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в душі її щось казало, що вона занадто жорстоко повелася з ним. Що, коли він справді наважиться на що-небудь страшне? Чого доброго! може, він з горя намислить закохатися в іншу і з досади стане називати її першою красунею на селі. Та ні, він мене любить. Я така гарна! він мене нізащо не проміняє; він пустує, прикидається. Не мине й хвилин десять, як він, мабуть, прийде глянути на мене. Я й справді сувора. Треба буде йому дати, ніби знехотя, поцілувати себе. Ото він зрадіє! і пустотлива красуня вже жартувала зі своїми подругами. «Стривайте!» сказала одна з них: «коваль забув мішки свої; гляньте: які страшні мішки! Він не по-нашому наколядував: я думаю, сюди по цілій чверті барана кидали; а ковбас та хліба, мабуть, і не злічити. Розкіш! цілі свята можна об'їдатися».

«Це ковалеві мішки?» підхопила Оксана: «тягнімо мерщій їх до мене в хату та роздивимось гарненько, чого він сюди наклав». Усі, сміючись, схвалили таку пропозицію.

«Але ми не підіймемо їх!» закричала вся юрба раптом, силкуючись зрушити мішки.

«Постривайте», сказала Оксана: «побіжимо хутенько по санки та одвеземо санками!»

І гурт побіг по санки.

Полоненим дуже надокучило сидіти в мішках, дарма, що дяк розколупав для себе пальцем чималу дірку. Коли б ще не було народу, то, може, він знайшов би спосіб і вилізти; але вилізти з мішка при всіх, показати себе на сміх… Це стримувало його, і він вирішив чекати, злегка тільки покректуючи під неввічливими Чубовими чобітьми. Чуб сам не менш бажав волі, відчуваючи, що під ним лежить щось таке, на чому сидіти страх було незручно. Та коли почув, що вирішила його дочка, то заспокоївся і не хотів уже вилазити, міркуючи, що до хати своєї треба було пройти принаймні кроків з сотню, а то ще й другу. А вилізши, треба причепуритись, застебнути кожуха, підперезатись, — скільки-то праці! та й капелюхи залишилися в Солохи. Нехай же краще дівчата довезуть на санках. Але сталося зовсім не так, як сподівався Чуб: у той час, коли дівчата побігли по санки, сухорлявий кум виходив з шинку збентежений і не в доброму настрої. Шинкарка аж ніяк не наважувалась давати йому набір; він хотів було дожидатися в шинку, може, таки прийде який-небудь побожний дворянин і почастує його; але, як навмисно, всі дворяни сиділи собі дома і, як чесні християни; їли кутю серед своїх домашніх. Роздумуючи про зіпсуття звичаїв та дерев'яне серце жидівки, що продавала горілку, кум набрів на мішки і став здивований. «Бач, які мішки хтось покинув на дорозі!» сказав він, оглядаючись на всі боки: «мабуть, тут і свинина є. Полізло ж комусь щастя наколядувати стільки всякої всячини! Які страшні мішки! нехай понабивано 'їх самими гречаниками та коржами, і то добре; хоч би були тут самі тільки паляниці, і то смак: жидівка за кожну паляницю дає восьмуху горілки. Потягти швидше, щоб хто не побачив». Тут завдав він собі на плечі мішок з Чубом та з дяком, але відчув, що він занадто важкий. «Ні, самому буде важко нести», промовив він, «а ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!»

«Доброго здоров'я», сказав, зупинившися, ткач.

«Куди йдеш?»

«А так. Іду, куди ноги йдуть».

«Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! хтось колядував, та й покинув серед дороги. Добром поділимося по половині».

«Мішки? а з чим мішки: з книшами чи з паляницями?»

«Та, думаю, всього є».

Тут висмикнули вони похапцем із тину по кілку, поклали на них мішок і понесли на плечах.

«Куди ж понесемо його? до шинку?» спитав дорогою ткач.

«Воно б і я так думав, щоб до шинку; та проклята жидівка не повірить, подумає ще, що де-небудь украли; до того ж, я тільки що з шинку. Ми віднесемо його до мене в хату. Нам ніхто не стане на заваді: жінки нема дома».

«Чи справді ж нема дома?» спитав обережний ткач.

«Слава богу, ми не зовсім ще без глузду», сказав кум: «чорт би поніс мене туди, де вона. Вона, певно, тягатиметься з бабами до світу». «Хто там?» закричала кумова жінка, почувши гомін у сінях, вчинений приходом двох приятелів з мішком, і відчиняючи двері.

Кум остовпів.

«От тобі й на!» промовив ткач, опустивши руки.

Кумова жінка була такий скарб, яких чимало на білому світі.; Так само, як і її чоловік, вона майже ніколи не сиділа дома, а мало не цілий день терлася по кумасях та заможних бабусях, хвалила та їла з великим смаком і билася тільки ранками зі своїм чоловіком, бо в цей тільки час і бачила його іноді. Хата їхня була вдвоє старіша за шаровари волосного писаря; покрівля у деяких місцях була без соломи. З тину залишалося небагато, бо всякий, хто виходив з дому, ніколи не брав ціпка на собак, сподіваючись, що проходитиме повз кумів город і висмикне який схоче з його тину. В печі не топилося днів по три. Все, що тільки напросить ніжна дружина в добрих людей, ховала вона якомога далі від свого чоловіка і часто самоправно відбирала в нього здобич, якщо тільки він не встигав пропити її в шинку. Кум, хоч завжди перебував у байдужому настрої, не любив поступатися перед нею, і тому мало не завжди виходив з дому з ліхтарями під очима, а люба половина, ойкаючи, пленталася розказувати бабам про бешкетництво свого чоловіка та про побої, яких зазнала вона від нього.

Тепер можна собі уявити, як були спантеличені ткач