Читати книгу - "Сонячна машина"

Макс смiється злiсно, упевнено й з почуттям справжньої вищостi. Якi це наївнi, старенькi, заяложенi слова! Тисячi рокiв однi люди присипляють ними других, щоб тi не брикались i давали доїти себе. Гармонiя iнтересiв, спiвробiтництва класiв, соцiальний мир. Боже, скiльки на цю мету наговорено хороших, медових слiв. Коли б тим медом вимазати всiх тих словоблудiв i втикати пiр'ям та розставити їх пiдряд, то, мабуть, iз них можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хiба це не та сама любов до всiх ближнiх без рiзницi класiв?

Ех, апостоли любовi! Словоблудство є ваша любов! Нема любовi без ненавистi, як нема бiлого без чорного! Хочете лю бовi, то мусите ненавидiти. I що бiльша ваша любов, то бiльша ненависть. А коли нема нiякої любовi, коли є себелюбство, коли хочеться спочинку, повiтряних вiлл, лабораторiй, о, тодi починається любов до всiх, гармонiя iнтересiв, спiвробiтництво класiв. Це вже вiдомо. О, це занадто вже вiдомо, будь воно тричi прокляте!

Макс бурно встає, жбурляє недокурок у куток i простягає руку Рудольфовi.

— Прощай… Люби собi своїх графiв i Мертенсiв, як самого себе.

Рудольф пiдводиться i не бере руки Макса. Щирий, великий бiль у голосi брата, щось глибоке й наболiле в цiй гiркостi не дозволяють так розiйтися. Чи то вiд присмеркiв здається, чи справдi в лицi Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зцiплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.

— Почекай, Масi. Чого бiжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.

Макс, забувши, що тiльки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При свiтлi сiрника очi його видаються надзвичайно блискучими.

— А щодо моїх слiв, Масi, то не бери їх так гаряче до серця Може, я не так щось сказав. Я тiльки хочу сказати тобi, що я… що менi не до душi така боротьба, яку ти й твої товаришi провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба — от!

I Рудольф показує на стiл, заставлений приладдям.

— Цим я служу й хочу служити людям. I скажу тобi. Масi, що коли менi вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всiм покривдженим бiльше користi, нiж пудами трути.

— Твоє вiдкриття може принести користь тiльки капiталовi, — понуро бовкає Макс.

— Не думаю. Чого так?!

— А того, що коли воно не буде корисне капiталовi, то воно не побачить свiту. «Корисне покривдженим». Хе! Де, яке ти бачив наукове вiдкриття, яке було б корисне покривдженим i некорисне капiталовi? Скiльки їх, таких, загинуло, не дiйшовши до людей. Прочитай iсторiю винаходiв. Побачиш.

Рудольф iз усмiшкою в сутiнках хитає головою. О нi, його вiдкриття не боїться такої долi. Нехай воно тiльки вдасться, нiякий капiталiст не посмiє нiчого сказати проти нього! Треба бути божевiльним, щоб не визнати його.

— Так, ти… рiдний син свого батька: вiрно служиш своїм панам!

— Я служу iстинi й науцi, Максе.

— Ах, до чого ж нуднi оцi проклятi солодкомовнi слова! Ще красу й любов сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурницi. Менi не потрiбно. Я тiльки ще от що хочу тебе попросити.

Макс кiлька разiв глибоко затягується цигаркою.

— Про мою органiзацiю. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею, або зовсiм нiчого не говорити.

— Я iпрошу вибачити, Максе, я…

— Iнарак є органiзацiя людей, якi вiддали себе на розп'яття. Чуєш, Рудольфе? На розп'яття, дожиттєве розп'яття Коли можеш зрозумiти, що це значить, то — будь ласка.

— Я розумiю, Максе, я тiльки…

— Органiзацiя людей, якi за це розп'яття мають тiльки глум, прокляття, iм'я бандитiв i страх навiть у тих, ради яких розпинають себе. Розумiєш? Але вона є конечнiсть. Вона — крик, вона — справедливiсть i кара на тих, хто топче всяку справедливiсть Вона…

Рудольфовi знову здається, що на лицi Макса пiд шкурою на щелепах проходять гульки. Макс одвертається, робить декiлька крокiв по лабораторiї i, вернувшись, iншим, сухим, спокiйним, голосом каже:

— От це я хотiв тобi сказати.

— Добре, Масi. Я вiрю, знаю. I iпрошу!простити менi, коли я…

— Потiм ще от що. Скажи, часто Мертенс буває в цiєї вашої принцеси?

Рудольф здивовано дивиться на блiду пляму лиця Макса.

— Мертенс?! А що йому до принцеси?

— Кажуть, що вiн нею цiкавиться. I цiєю коронкою її, що пропала.

— Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб i вона того хотiла. Але це є для неї так само неможливо, як-як хотiти бачити в себе гостем бацилу чуми. Абсолютно неможлива рiч. Звiдки така дурниця могла взятися?

— I ти гадаєш, що нiколи, нiяким способом неможливий його вiзит до неї?

Рудольф iзнизує плечима. Вiн, розумiється, нi за що у свiтi не може ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи iсторiю загину її батька й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть, яка проглядає в принцеси до вбiйника її рiдних, неможливо навiть уявити собi, щоб вона могла пустити його на порiг до себе. Але звiдки й чого в Макса така цiкавiсть до цього?

Макс, замiсть вiдповiдi, раптом бурно обнiмає Рудольфа, весело, легко смiється, злегка трясе його i, одiрвавшись, починає швидко ходити по лабораторiї.

Блакитне сяйво пiд казанком стало бiльше, виразнiше серед згустiлої пiтьми. З вiкна потягає душними, густими пахощами саду. Рудольф стоїть непорушно i жде. Хто знає, що треба зрозумiти в даному випадку.

— Рудi! Можна скористуватися твоїм телефоном?

— О, прошу!!

I Рудольф iз полегкiстю, радiстю й поспiшнiстю засвiчує свiтло Макс вiд нього жмуриться, вiдтрiпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на потрiбне число.

— Гальо!.. Сузанна? Добрий вечiр. Тут Макс… Так… Нi, на жаль, прийти сьогоднi не можу. Нiяк не можу… Що ж робити? Прощай.

Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфовi. Йому треба йти. А Рудi нехай не сердиться, не дивується i взагалi не звертає на нього великої уваги. В життi кожної людини iнодi бувають чуднi моменти. Чуднi, поганi, але часом i хорошi.

Вiн мiцно потискує руку Рудi i, весело вiдкинувши чуба назад, бадьоро, енергiйно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторiї. Проводити його не треба. Вiн сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже:

— Рудi! А коли зо мною що-небудь трапиться… чуєш?.. роз'ясни мамi, що таке моя