Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

43

«Схоже, що кепсько

ви готувалися,

геть неготові,

один вже загинув,

рушив до Хель

один з ваших лав».

44

Геть розлютились,

почувши таке,

рухали пальцями,

схопили списи,

кидати стали

їх у щити.

45

Звістка про те,

що почалося,

до зали дійшла,

все раб розповів.

46

Зла стала Ґудрун,

про теє почувши,

намиста зірвала,

кинула долі,

ламала браслети

срібла крученого.

47

Вийшла надвір,

двері розчахнувши,

страху не знала,

вітала прибульців,

мовила Хніфлунґам

слово прощальне,

гідну промову

до них проказала:

48

«Бажала я вам

лишитися вдома,

судьбу не одуриш,

сюди прибули ви».

Розумно рекла,

щоб миром скінчили;

але ви не зважили,

«Ні» — відказали.

49

Бачить шляхетна,

буде їм лихо,

духом сувора

скинула плащ;

схопила меча

на родичів захист,

правиця її

не тремтіла у битві.

50

Ґ'юкі дочка

вразила двох,

ще й брата Атлі,

віднесли його потім,

тяжко поранила

в ногу під щит.

51

Ще одного

вона рубонула,

спровадила в Хель

твердою рукою.

52

Великої слави

борня та дістала,

ніхто так не бився,

як Ґ'юкі нащадки;

кажуть, що Ніфлунґи,

поки живі були,

модно мечами

броні рубали,

шоломи сікли,

такі були люті.

53

Ранок минув,

і полудень також,

бились вони

доки день не скінчився;

кров розлилася

на полі рікою,

вісімнадцять загинули,

з них — троє Хніфлунґів:

Бери два хлопці

й брат її рідний.

54

Славний[592] взяв слово,

хоч був він у гніві:

«Тяжко дивитись

на ваші діяння;

було нас три дюжини

ладних бійців,

тепер одинадцять,

зла наша доля.

55

Лишилось нас п'ятеро,

як Будді не стало;

у Хель давно двоє,

ще двох щойно вбили.

56

Рід мій великий,

того не сховаю,

та від жони

жодної втіхи;

рідко мав спокій,

відколи ми разом,

нищила рід мій,

майном розкидалась,

сестру в Хель послала[593],

паскудний то вчинок.»

Ґудрун мовила:

57

«Ти мені, Атлі,

перший зашкодив,

узяв мою матір,

та за скарб її вбив,

небогу до Хель

відправив ти голодом,

смішним я вважаю,

що сварку почав ти;

то мені добре,

що кепсько для тебе».

Атлі мовив:

58

«Велю я вам, ярли,

примножити горе

шляхетної жінки,

я хочу це взріти;

бийтесь щосили,

щоб Ґудрун ридала,

я хочу побачити

розпач її.

59

Хьоґні візьміть

і вдарте ножем,

виріжте серце,

зробити це мусите,

Ґуннара князя

міцно зв'яжіть,

киньте його

в яму до змій».

Хьоґні мовив:

60

«Роби, як захочеш,

все радо прийму я,

стерплю тортури,

траплялось і гірше;

бились ми славно,

як цілі були,

поранені нині,

тож маємо здатися».

61

Сказав тоді Бейті,

Атлі порадник:

«Візьмемо Х'яллі,

хай Хьоґні живе,

неробу вб'ємо,

на смерть він приречений,

прожив забагато

ледарем названий».

62

Жах охопив

казана вартового[594],

він затрусився

й забився в куток;

на війни їхні

він нарікав,

мав розлучитися

він зі свинями,

втратити все,

що досі надбав.

63

На кухаря Будді

наставили ніж,

раб верещав,

як лезо відчув,

ледар просився

гній кидати в полі,

роботу найгіршу

просився робити,

тільки би Х'яллі

життя вберегли.

64

Хьоґні вступився —

так мало хто зробить, —

за бідного хлопа,

аби відпустили:

«Свій присуд вважаю

веселою грою.

Нащо нам слухати

ці голосіння?»

65

Схопили сміливого,

бо не могли

вони зволікати

зі стратою витязя;

Хьоґні сміявся,

чимало хто чув це,

він гідно зустрів

наругу й тортури.

66

Арфу взяв Ґуннар,

підошви гіллям[595]

так він заграв,

що плакали панни,

мужі горювали,

ті звуки почувши,

той вигук потужний;

аж рвалися струни.

67

Померли герої,

ще день не почався,

гідно з життя

сміливці пішли.

68

Атлі вважав те

за справу велику,

що він стоїть

над тілами обох,

мудрій почав

дорікати дошкульно:

«Ранок вже, Ґудрун,

ти втратила родичів;

є в тому частка

твоєї провини».

Ґудрун мовила:

69

«Радий ти, Атлі,

твоя перемога,

та будеш ти каятись,

лихо зустрівши;

можу сказати

тобі про свій спадок:

зле тобі буде,

поки я житиму».

Атлі мовив:

70

«Знаю, що винен,

та є на те рада,

як кривду пом'якшити —

чвари облишмо, —

рабів тобі дам я,

шати ошатні,

срібло сніжисте,

і все, що захочеш».

Ґудрун мовила:

71

«Надію облиш,

ніц не візьму я;

відкинула спокій

за меншу образу;

я люта була,

зроблюсь ще лютіша,

мирилась з усім я,

допоки жив Хьоґні.

72

Зростали ми троє

в єдиному домі,

бавились разом

у гаю зеленім,

давала нам Ґрімхільд

злото й намиста;

вбивства братів

не забуду ніколи,

і не змирюся,

що справа ця добра.

73

Жінка страждає

від владного мужа;

хилиться древо,

як висохне віття;

стовбур впаде,

як корінь зрубати;

нині один ти

тут повелитель».

74

Був князь легковажний,

пильність утратив,

погляд прискіпливий

підступ би вгледів;

була Ґудрун хитра,

лукавою мовою

задум свій вкрила,

двома грала щитами[596].

75

Несла вона пиво

за братами на тризні,

Атлі дав учту

за своїми бійцями.

76

Скінчилося так:

питво готували,

був той бенкет

гамірним вельми;

був задум жорстокий

урвати рід Будлі,

вона чоловіку

воліла помститись.

77

Замкнула малих

і в ліжко поклала,

ті ж очі ховали,

та рюмсать не стали,

обняли матір,

спитали, що сталось.

Ґудрун сказала:

78

«Ніц не питайте,

смерть вам обом

я заподію,

врятую від старости».

Хлопці мовили:

«Вбий, як волієш,

ніхто не завадить,

та радість твоя

короткою буде».

79

Вбила тоді

люта братів,

обом гострим ножем

перетяла горлянки.

Атлі спитав,

де сини його бавляться,

де вони зникли,

щось їх не видно.

Ґудрун мовила:

80

«Радо піду,

щоб Атлі сказати;

ніц не сховає

дочка Ґрімхільд;

втіха твоя

зменшиться, Атлі;

прикликав ти зло,

як братів моїх стратив.

81

Кепсько я спала,

відколи загинули,

нині почуєш

про помсту за них:

„Вже ранок“, — казав ти,

я то пам'ятаю,

нині вже вечір,

ти інше питаєш.

82

Синів ти своїх

любих утратив,

дітей черепи

тобі правлять за чари,

тобі у питво

їхню кров я вмішала.

83

Їхні серця я

на рожні підсмажила,

тобі їх піднесла,

ти мовив — телячі:

сам їх ти з'їв,

ні з ким не ділився,

добре жував

міцними зубами.

84

Про долю дітей

своїх ти дізнався;

мій це учинок,

брехати не стану».

Атлі мовив:

85

«Жорстока ти,