Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Панотець Михайло покосився на Антонія. Але той уже встиг задрімати і вві сні виводив носом рулади, а отже, чути нічого не міг.
— На самісінький верх, — похмуро мовив панотець Михайло.
Капітан тільки свиснув.
— Легко сказати — на самісінький верх… Як же ми туди дістанемося? Резидента ж вашого, схоже, вколошкали…
Похмурість пройшлась обличчям священика.
— Нічого, — сказав він. — Є люди, які допоможуть.
— Запасний варіант, отже? — запитав Голощок. — Розумно. Завбачливо.
Хотів запитати ще щось, але втрутилася Катерина.
— Ти, Грицю, за дорогою краще стеж, — мовила вона м’яко, але рішуче. — Не дай Бог, колесо проб’ємо.
Порада була слушна, тому капітан міцніше взявся за кермо.
Далі їхали в цілковитій мовчанці, яку лише зрідка порушувало сонне посвистування старого паламаря. Дорога, поцяткована обстрілами, не дозволяла рухатися швидко, тому поля й села, засипані снігами, повзли довкола довго-довго, і здавалося, немає їм кінця-краю, нема кінця-краю цій війні…
Книга друга
Рівнини
Глава 12
Борис
Мистецтва залишатися невидимим навчав його найкращий фахівець цієї справи — старий даоський майстер У Лаоші.
Познайомилися вони випадково — чи не зовсім випадково, зараз уже й не згадати, — у пекінському парку Юаньмін’юань. Борис зазирнув сюди після обіду: весняне сонце світило крізь нефритове різьблене листя, гріло кам’яну лаву, а він сидів безтурботний, їв гострі баранячі шашлички на дерев’яних паличках — три юані штука.
Зелені алеї розходилися колами, китайців, розсіяних на гігантській території парку, було небагато. Птахи на гілках пищали, цокотіли, тьохкали, відпрацьовуючи норму, встановлену ще Мао Цзедуном. Старалися, бідні, себе не пам’ятаючи: вони ж були хунґунсяоняо — червоні пролетарські пташенята, а не які-небудь поганці, що йдуть буржуазним шляхом.
Борис, багатий іноземець, відривав від шашличка запашні шматочки — крихітні, щоб не дражнити простих китайців, — і кидав птахам за їхню працю. Проте, як зазвичай буває, користувалися його добротою не співочі трударі, а захребетники — голуби та горобці. Просто біля його ніг вони влаштували страшний скандал — різновид соціалістичного змагання, де немає переможців, а тільки різного кшталту зганьблені. Кричали, щебетали, штовхалися, намагалися вхопити більший шматок. Один особливо злісний горобець із суто китайським завзяттям раптом підстрибнув і довбонув дзьобом в око голуба-конкурента. Той сіпнувся, здибився, втрачаючи пір’я, і пішов по колу, немов майстер баґуачжан,[11] при цьому поранене око стікало кривавою сльозою…
Посеред цього китайського парадизу раптом хтось оглушливо ригнув, а потім ще й гази пустив навздогін. Ні голуби, ні горобці на таке не здатні, тут, зрозумів Борис, з’явився птах іншого польоту.
Він підвів голову — з відстані в два метри його пильно роздивлявся старий китайський бомж. Навіть стоячи, він був лише трохи вищим за Бориса, який сидів, проте вигляд мав суворий, майже загрозливий. Насупившись, старий дивився з-під кущистих сивих брів, його широкий ніс кривився, вловлюючи аромат їстівного, губи безгучно ворушилися, немовби підраховуючи за китайською звичкою прибутки та збитки. Весь він немов зійшов зі старої китайської картини: «Селяни повіту Цимень палко вітають Ден Сяопіна напередодні посівної».
Борис не збирався заводити розмови з волоцюгами, хай навіть ті зійшли з шовкового полотна, однак із ввічливості всміхнувся і вичавив із себе «ні хао».[12]
— Розмовляєш китайською? — суворо запитав його бомж.
— Трохи, — відповів Борис.
Китайською він дійсно розмовляв лише трохи, інша річ — японська. Але від японців, на жаль, користі тепер мало. Стародавні знання, на які, як на гачок, ловили вони колись багатих американців, утрачені безповоротно, як і самі носії цих знань. Навіть рядові самураї давно пішли в небуття, не кажучи вже про синобі, які вічно ховаються, і буйних старців ямабусі.[13]
Натомість у Китаї ще водилися посвячені майстри-даоцзя, дивні, майже всемогутні. Правда, більшість даосів були шахраями і частіше за все своє сумнівне ремесло поєднували з посадою штатного інформатора. Але були серед них і справжні чарівники — читали думки, ходили по воді, виробляли пігулки безсмертя.
Не всі в них вірили, звичайно, але були неспростовні докази. Зовсім нещодавно у віці ста вісімнадцяти років помер визначний даоський майстер Люй Цзицзянь. Не безсмертя, звичайно, але теж неабищо. Знайомі китайці натяками давали зрозуміти, що взагалі-то міг би й не помирати, жив би далі…
— Але якщо міг, чому все-таки помер? — допитувався Борис.
— Сподобалось, — загадково відповідали китайці.
Борис був людиною освіченою, розумів, що ні за які гроші ніхто не зробить його безсмертним — сянем, хай він хоч тричі іноземець. Свідчення того — сумна історія імператора Цинь Шихуана, який мріяв стати безсмертним і зібрав для цього з усієї країни найспритніших даосів. Що ж зробили даоси, удвічі хитріші за пересічних китайців? Обпоїли імператора ртуттю, прокляли й поховали невідомо де — кажуть, в озері з тієї ж ртуті. Відтоді всі знають: якщо відшукати й потривожити його могилу, почнеться світова війна, ще більш ядерна за ту, яка вибухнула, коли викопали кістки Тамерлана.[14]
Але Борис не збирався нікого відкопувати, хоча східну історію любив пристрасно, а знайти поховання стародавнього тирана було все одно що відшукати нову Трою. Але китайська влада до розкопок нікого не підпускала: досить із вас, чужинці, глиняних воїнів Цинь Шихуана, а його тлінні кістки — внутрішня китайська справа.
Ну а якщо так, то він, Борис, у все це не втручається. Йому, власне, крім гарного лаоського вчителя, ніхто й не потрібен. А навіщо йому даоський вчитель? — запитали б у компетентних органах з притаманною їм цікавістю. Навіщо йому взагалі ці вчителі — з імбиром він, чи що, смажити їх збирається?
Ні, не з імбиром, шановні. І навіть не методом ґаньшао,[15] як із рибами чинять. Відверто відповісти на це запитання не так просто, як може видатися людині, далекій від кулінарії.
Річ у тім, що Борис наближався до шістдесятиріччя. Напередодні цієї дати слід підбивати попередні підсумки. У нього було все або майже все. Нерухомість у кількох країнах. Гроші — якщо подумати, досить пристойні. І навіть слава — якщо придивитися, майже світова. Але тіло починало потроху зраджувати, подавати таємні знаки, що воно вже не те, як сорок років тому, і навіть не те, як двадцять. Звичайно, за наявності грошей можна вилікуватися майже від будь-якої хвороби, навіть старості. В арсеналі західної медицини будь-які засоби є — від стовбурових клітин до пересадки старої голови на нове молоде тіло.
Але всі ці методи не годилися для Бориса. Не те щоб він безсмертям душі переймався, однак неписані правила шляхетного мужа-цзюньцзи та давньоримський кодекс віртус не передбачали такого розвитку подій. Та й,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.