Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Маргарито,— каже вона, звертаючи до мене погляд.— Якщо не можете сидіти спокійно, вам краще піти.

Я заклякаю. З нагоди сьогоднішньої битви мені зробили поступку і дозволили перейти до кабінету матері разом із герцогинею Д’Юзес, а не замкнули в кімнаті з іншими фрейлінами. Безперечно, у багатолюдному товаристві ми проводили б час веселіше, обговорювали, що відбувається на полі бою, і взагалі було б значно цікавіше, але мати першою дізнається новини. Я змушую себе сісти біля шахівниці матері та повільно розставляю фігури, уявляючи, що кожна з них — людина, яку я знаю. Анжу — червоний король, хоча я справедливо припускаю, що ним має бути Карл. Фігури вирізьблені дуже вишукано, особливо вражають лицарі. Можливо, тому я уявляю, що один із них — герцог де Гіз. Я проводжу пальцем уздовж цієї фігури, перш ніж зробити хід. Після чого розвертаю шахівницю і граю від іншої сторони.

Я розігрую третю партію білими, коли двері навстіж відчиняються. Важко дихаючи, поріг переступає солдат приблизно мого віку.

— Ваша величносте,— каже він,— констебль Монморансі зазнав поразки. Він уже на шляху до Парижа, але всі розуміють, що цей переїзд потрібен лише для того, аби він міг спокійно померти вдома.

Мати навіть не зблідла. Жоден м’яз не ворухнеться на її обличчі.

— Прикро це чути, але що відомо про битву?

— Принц Конде має диявольський талан,— юнак хреститься так, наче згадка про принца може викликати сатану.— Він прорвався крізь нашу лінію. Саме тоді, коли він пішов у наступ, Монморансі отримав поранення.

— Конде атакував?

— Він випередив нас.

— Неймовірно! Ваш брат мав рацію.— Мати повертається до мене.— Констебль надто старий для таких доручень,— укотре звернувши увагу на солдата, вона суворо дивиться на нього.— Я почула від вас погані новини, тепер переходьте до кращих.

В очах юнака я бачу страх. Боже милостивий, а якщо він не приніс кращих новин? Я молюсь, аби принаймні не було гірших.

— Ми майже наздогнали Конде. Герцог Анжуйський кричав нам хапати його. Але люди Конде врятували принца.

Можу лише уявити, як лаявся мій брат, коли це сталося. Мати глибше занурюється в крісло.

— Але ми зупинили їхній наступ,— швидко додає посланець.— Вони мають недостатньо солдатів, аби протриматися цей день. Поза сумнівом, у наступному звіті вашій величності повідомлять, що протестанти тікають.

— Саме такі новини ми бажаємо почути, і горе тому, хто принесе інші звістки.

Цікаво, чи думає солдат, що краще померти, ніж принести наступну депешу; якби я була у його шкурі, мої думки були б саме такими.

— З дозволу вашої величності я повертаюсь на поле бою.

Мати коротко киває. Юнак миттєво зникає. Коли двері зачиняються, її величність підводиться і прямує до того ж самого вікна, від якого змусила мене відійти.

— Боже мій! — каже вона, вдаряючи по підвіконню.— Невже це забагато — просити величезну армію його величності знищити двадцять п’ять тисяч супротивників? Я могла б сама їх убити, тому що маю хист до цього. А констебль — ні.

— Ваша величність відвідає його? — запитує герцогиня Д’Юзес.

— Ні. Виправдання від чоловіка, який помирає, влаштовує мене не більше, ніж виправдання від того, хто житиме довше,— розвернувшись, мати сідає за письмовий стіл і зітхає.— Однак оскільки я добра християнка, я надішлю йому листа, у якому напишу, що засмучена його пораненням і молюсь, аби він одужав.

— Анжу має хист до військової справи,— кажу я.

Мати відкладає перо, яке щойно взяла. Я напружуюсь, готуючись почути, що моя думка нікого не цікавить. Натомість вона усміхається.

— Генріх успадкував найкращі якості від мене, і незабаром я побачу, як він скористається цим у боротьбі проти ворогів короля.

Коли сутеніє, заходить Анжу, спітнілий та злий.

— Ми втратили все — людей, коней, час,— каже він, швидко нахиляючись, щоб поцілувати матір.— І заради чого? — Наливши собі келих вина, Анжу плюхається в крісло, не зважаючи на бруд, який залишає скрізь.— Упевнений, це вас шокує, але мушу повідомити, що вночі наші позиції майже не змінилися порівняно з тими, які ми зайняли на світанку. Ми просунулися вперед, але йдеться про ярди, а не про милі,— одним духом вихиливши келих, він витирає рота зворотним боком долоні.— Я поїхав до міста з Карлом.

— Де король? — запитує мати.

— Унизу, у дворі, б’є конюха.

Отже, внаслідок цієї поразки Карл піддався гніву. Я здригаюсь від думки, що такий настрій може тривати днями й завдати шкоди не лише нещасному конюху, а й багатьом іншим людям.

— Маєте якісь звістки про стан констебля? — запитує Генріх, струшуючи бруд із чобіт на килим.

— Коли він помре, звістку надішлють із вулиці Сант-Авуа,— незворушно відповідає мати.— І що б ви не думали про його сьогоднішню поведінку, ви мусите виявити належну повагу до констебля після його смерті. Зрештою, немає нічого поганого і загрозливого у тому, що послідовник хвалить попередника, ураховуючи, що останній мертвий.

— Що ви маєте на увазі?

— Ваш брат призначить вас генерал-лейтенантом.

Широка усмішка осяює обличчя Генріха.

— А герцога де Гіза я призначу заступником мого брата.

Карл стоїть у проході. На відміну від Анжу, його вбрання чисте за