Читати книгу - "Тільки разом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Якщо ти не повернешся, мені нема чого буде відчувати, окрім смутку і страху. Окрім зневіри, болю й огиди до себе, — думав Андре. — Якщо я не можу відчувати тебе, я взагалі нічого не хочу відчувати!»
Коли Ірен у черговий раз спробувала підсунути онуку ліки, Леруа без вагань прийняв пігулки.
— Ти вирішив лікуватися далі? — зраділа бабуся.
— Так, я буду лікуватися. Якщо я не можу повернутися до свого початкового стану, я буду рухатися далі. Я буду рухатися, щоб не впасти.
— І Кет остаточно зникла? — із надією уточнила Ірен.
— Сподіваюся, остаточно. Кет могла зруйнувати моє життя, вона мала достатньо влади, аби вбити мене, і за це я її ненавиджу. Ця галюцинація цілком викривлювала моє сприйняття світу, і відтепер я житиму зовсім не так, як раніше. Мені не треба буде під когось підлаштовуватися, за когось боятися, весь час озиратися й думати, чи гідний я того, що маю. Я матиму те, що захочу, і житиму так, як вважатиму за потрібне. Я стану обачнішим, зібранішим, розумнішим. Стану кращим. Я стану сам собі ідеалом. Стану власною єдиною надією. Я не потребуватиму Кет. Я нікого не потребуватиму більше.
Ірен світилася щастям. Цього дня Андре добре пообідав, сходив на консультацію перед іспитом, домовився про декілька зустрічей і купив із десяток нових книжок. Леруа зрозуміли, що в хворобі Андре відбувся перелом, і вже почали чекати на швидке одужання. Проте, надвечір хлопець вичерпав запас енергії і до всього втратив цікавість. Він мовчки сидів перед телевізором, дивився в одну точку й навіть не помітив, як мати забрала з його колін щойно розгорнуту книгу. Перелом відбувся, проте криза не минула. Однак, усе минає в нашому житті — погане й добре. Леруа сподівалися, що минуть скрутні часи і для їхньої родини.
Андре з усіх сил намагався жити повним життям, але це йому не вдавалося. Їжа втратила смак, квіти — яскраві барви. І наука вже не здавалася такою привабливою. Андре пожадливо читав книги, ковтав підручник за підручником, прагнучи заповнити порожнечу всередині, але нові знання не закарбовувалися в пам’яті, ніби в його голові утворилася діра, в якій зникали всі більш-менш важливі думки і спогади. Власна недієздатність дратувала Андре. Він жбурляв у куток кімнати «дурну макулатуру» й «ненависні пігулки», він звинувачував батьків і Мореля в тому, що вони хочуть його отруїти, хочуть остаточно зруйнувати його життя, а потім навколішках збирав розкидані ліки, гладив роздерті палітурки й перепрошував у заплаканої Ірен. Морель розводив руками і збільшував дозу. Зрештою хлопець відклав книжки і днями сидів біля вікна, дивлячись на мінливе небо. Інколи з підсвідомості виринала якась пустеля, і тоді хмари перетворювалися на сірі бархани. Андре втрачав відчуття простору й часу. Він незворушно сидів на стільці в неозорих вічних сутінках, і ніщо не могло зруйнувати його спокою. Хлопець ні над чим не задумувався, ні через що не хвилювався, ні на чому не зациклювався. На думку психіатра, Андре став абсолютно здоровим.
У серпні померла сестра Ірен. Андре лише здогадувався, що дещо сталося: спочатку будинок наповнився людьми, якимось незвичним хвилюванням, а потім усе раптово затихло. Хлопець не співчував втраті бабусі, навіть не відразу помітив, що Ірен і матері немає поруч. Просто якось простягнув руку за тарілкою з пігулками, а тарілка була порожньою. Андре знав, що десь є ціла упаковка ліків, але в нього не було сили й бажання самостійно їх шукати. Леон багато працював і лише інколи зазирав до кімнати сина. Батько не помітив, що хворий уже декілька днів не приймає ліки.
Першим увімкнули звук. Ревли машини, плескав лапатим листям клен, дощ вибивав дріб на жерстяному підвіконні й нестерпно голосно дзижчав над вухом комар. Потім з’явилися запахи. Від п’янкого аромату троянд під вікном паморочилася голова, звідкись линув запах свіжої здоби, від якого скручувало шлунок. Андре дуже хотів гарячого хлібу, але язик не слухався, і він не зміг попросити в батька випічки замість огидної вівсянки. Останньою і найвражаючою була поява світла. Сонячні промені били у вікно, мінилися всіма барвами веселки. Скрізь на вулиці спалахували яскраві плями — блакитне небо, зелене листя, жовте авто, червона спідниця дівчинки із сусіднього будинку. Усе це разом — барви, запахи і звуки — було просто нестерпним. Андре затулив вуха, заплющив очі й просидів так декілька годин. Коли він отямився і знову визирнув із вікна, на місто спускалися сутінки. Бузкові тіні на блакитному асфальті й помаранчевих стінах будинків, насичена зелень змитих дощами дерев і прозоре духмяне повітря були прекрасні! Андре згадав, що немає Кет, і всі принади світу миттєво згасли. Хлопець піднявся й зачинив вікно. Узяв аркушик, написав декілька рядків, уважно прочитав, невдоволено хмикнув і розірвав папірець.
— Не залишу записки, — вирішив Андре. — Я нічого після себе не залишу.
Леруа непоміченим вийшов із дому й рушив до найближчої багатоповерхівки. Піднявшись на ліфті на останній поверх, Андре видерся на дах і став на краю. Нагорі вирував скажений вітер. Чи то від вітру, чи то від жаху юнаку стало невимовно холодно. Андре здригнувся й зітхнув.
— Андре, не будь дурнем! Відійди звідти! — раптом наказала Кет.
Андре озирнувся. Дівчина стояла позаду нього, сердито склавши руки на грудях.
— Ти не маєш права… — пошепки сказав хлопець.
У його очах блищали сльози. Кет відчула, як у районі шлунку зароджується нудний біль, який розливається по тілу, викручуючи суглоби.
— На що?
— На мене. На те, щоб приходити, коли тебе не кличуть. Щоб іти, коли тебе благають залишитися. На те,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тільки разом», після закриття браузера.