Читати книгу - "Вогонь до вогню"

Володимир полишив свою бороду і заходився барабанити пальцями по столу.

— Дивна оповідка, — нарешті сказав він. — А найдивніше в ній те, старосто, що твоя воронівська сторожа пропустила його. Чи, може, вона ночами спить? Тоді це дуже погано.

— Ні, княже, сторожа наша не спить, — відказав Коцюба. — Після всього, що сталося, спати нам не можна. До того ж я щоночі перевіряю її о будь-якій порі. А що вона пропустила Рашида, то це пояснюється просто. Рашид обличчям однаково скидається як на татарина, так і на русича. Це, княже, в наших краях не дивина. При тому він запевнив сторожу, що є посланцем князя канівського і приїхав за його наказом. А перед посланцем князя канівського воронівські ворота розчиняються вдень і вночі.

— І сторожа твоя вірить кожному прибульцеві на слово? — продовжував допитуватися Володимир.

— Це не зовсім так, княже, — заперечив Коцюба. — Рашид показав моїй сторожі знака, що його князь Боброк вручає своїм найвірнішим людям.

— Кг-мм… — прокашлявся Володимир. — То виходить, що найшанованіші ординські люди сьогодні роз’їжджають з пайцзами князя канівського?

— Виходять, княже, що так, — шанобливо схилився у поклоні Коцюба.

— А що скаже на це сам князь канівський?

— Я не проти того, щоб на руській землі не лише найвищі ординці, а й самі хани роз’їжджали лише з такими пайцзами, — відказав Боброк.

— Я теж, — зблиснув очима Володимир. — А тепер, товариство, давайте поміркуємо над тим, що повідав нам староста воронівський, та й пошлемо великому князеві разом з повідомленнями і наші міркування. Чи не так він наказував, дядьку Віхоле?

— Так, — згодився старий дружинник.

— Княже, Рашид дуже наполягає, аби такі повідомлення великому князеві надсилалися лише усно, — застеріг Коцюба. — Він не хоче, аби навіть в найтаємніших листах згадувалося його ім’я. Рашид кілька разів повторював, що в урусів більше очей, аніж вух, і найгірше те, що багато тих очей навчені письму.

— Ну що ж, ми повинні вволити його бажання, — сповільна відказав Володимир і поглянув на Віхола. Той ствердно кивнув головою. — Але в такому випадку хтось із нас повинен мати дуже добру пам’ять, аби передати великому князеві все так, як воно було. Інших вплутувати в таку справу не маємо права.

— Моя пам’ять мене ще не підводила, — нагадав про себе Коцюба.

— Ти вже зробив свою справу, — відказав Володимир. — І ні великий князь, ні я цього не зябудемо. До того ж твою відсутність у Воронівці помітять одразу. Так що це повідомлення передасть хтось інший.

— Я можу, — сказав Боброк.

Проте Володимир не звернув уваги на його слова. Він зупинив погляд на старому дружинникові.

— Дядьку Віхоле, як ти дивишся на те, аби прогулятися до великого князя? Тим більше, що тільки ти відаєш, де він зараз має бути.

— А чом би й не прогулятися, — згодився Віхол.

— Отже, вирішено, — пристукнув Володимир долонею по столу і лише тепер звернувся до Боброка. — Вибач, Дмитре, але ти мені потрібен тут. — І не стидаючись присутніх, докінчив: — Без тебе я мов без рук.

Ні він, ні князь київський ніколи не вважали себе щирими приятелями, хоча в дитинстві їм не раз одночасно здіймали штаненята за участь у якійсь спільній капості. Та лише по тому, як Ольгерд повернувоя знову до Литви, Боброк відчув, що починає дивитися на князя київського зовсім іншими очима. І по швидких поглядах чи посмішці здогадувався, що і Володимир ставиться до нього набагато приязніше. Чи не тому, що тут, на краю дикого татарського степу, більше немає нікого з колишніх княжат? А так часом праглося, особливо коли надходили якісь непевно-погрозливі вісті, прихилитися спиною до надійної спини і разом боронитися супроти всіх негараздів та небезпек!

Що ж, цього завжди прагли люди руські, тим більше руські князі. Хоча б тому, що це було для них недосяжною мрією.

А в Сашка тим часом були свої клопоти. Насамперед він простежив, аби коні, на яких вони приїхали до Києва, були напоєні та нагодовані. І не якоюсь там соломою чи торішнім сіном, а чистим вівсом.

За тим Сашко струсив з себе порохняву, пригладив долонею непокірний вихор і подався за обійстя, аби дізнатися, що нового робиться в Києві. Та скоро він забув про свій намір і перетворився на звичайнісінького сільського хлопця, якому цікаво геть усе. В останню мить вихоплювався він з-під коліс яскраво розцяцькованих карет чи простих возів, придивлявся до дорослих, заклопотаних своїми справами киян і до таких же, як і він сам, хлопчиків та дівчаток. Особливо до дівчаток. Придивлявся до них Сашко і думав: яким же це треба бути щасливцем, аби жити в такому великому, гамірливому і чудовому місті, як Київ!

І все ж, якби йому зараз запропонували залишитися тут, він би добре подумав, як бути. Бо тепер є у нього і двір, і діло, і сам канівський князь йому майже за батька. І спить він не під парканом, і