Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

фольклорі є історія про ціле село, де порвався мішок із дурними душами, який ніс Ангел Господній, і всі вони знайшли тіла новонароджених в одному місці, а не були рівномірно розподілені по світу. Проте найбільш знайомим літературним персонажем є Тев’є-молочар Шолом Алейхема, батько п’ятьох дочок, який постійно вирішує їхні проблеми в шлюбі. Схожим є персонаж твору Ісака Зінґера «Гімпель-дурень». Він такий довірливий, що, коли його дружина народила хлопчика всього лише через чотири місяці після весілля, він говорить: «Вона мені сказала, що він народився передчасно». Гімпель стає святою людиною в кінці свого життя, але доля зіграла з ним іще багато жартів[95].

Справді, тут панують традиційні мотиви переважання мудрощів над глупством. Якщо віра в цадика — вища чеснота, то скепсис стосовно його особистості та чудес — страшний гріх («не грішить людина, якщо не запанує над нею дух дурості»). Але інша річ — хасидські легенди, де частенько великої ваги набуває невчений пророк. Загальновідомі «Хасидські оповіді», зібрані й оброблені Мартином Бубером, є прикладом історій про цих простолюдців.

Баал Шем говорив: «Коли я підводжуся на вищу сходинку пізнання, я дізнаюся, що ще не опанував жодної літери Писання й не учинив аніякого кроку в священнодійстві Господові».

Якось Баал Шем проказав своїм послідовникам: «От-тепер, коли я осилив так багато щаблів у службі Богові, я дам собі право податися від усіх і, тримаючись щирого віровизнання, впоряджу з себе судину для Господа. Наказано ж бо: “Простак вірить кожному слову”, але повідано ще: “Господь уберігає простака”».

Прокидаючись щоранку, перед тим як обізватися з промовою до Бога, рабин Зуся зазвичай вигукував: «Доброго ранку усеньким небожатам Ізраїлю!» Удень він занотовував на клаптику папірця усе, що поробляв. А на ніч, перед тим як спочивати, він прочитував ці примітки й схлипував над ними, допоки його сльози не змивали з аркуша чорнил.

Коли Зуся стрічав єврейського хлопчину, він благословляв його такими словами: «Будь здоровим та сильним, мов язичник». Напередодні смерті Зуся промовив: «В іншому світі мене не запитають: “Чому ти не був Мойсеєм?”. Мене спитають: “Чому ти не був Зусею?”»

Поміж непогрішимих сіромах були й безмірно поштиві постаті, зокрема вже згаданий Баал Шем Тов, який вирізнявся не висотами книжкової мудрості або ж не тільки ними, але й добросусідським порозумінням з простим людом, з яким він танцює, пиячить, жартує та юродствує. До слова: в авраамічних релігіях тема «сп’яніння» та «шаленства» присутня разом із сюжетом «отверезіння», яка, власне, особливо актуальна навіть серед афонських ісихастів або суфїїв. Виявляється, що звертаючись до простого люду, хасидське повідомлення має на меті, передовсім, розторсати його нездержливу душу, яка поривається до Бога. Саме цадик покликаний стати в пригоді послідовнику в спробі виразитися. У цьому він і простолюдець заразом нібито перебувають у обопільній залежності, тому «духовні поводарі» часто визнають себе простаками.

Сам Баал ШемТов (Бешт) заклав основи ідеї преподобника. Отже, досконалий цадик — віддалений від аскези. Тому Бешт таврує часті пости й нещадну риторику мандрівних проповідників, що наганяють на мирян пострах. Головні для людини три речі — любов до Бога, любов до народу Ізраїлю й любов до Тори. Фундаментально новим моментом утеоріїслужіння спасенника була ідея про необхідність «сходження» цадика. Щоби послужитися людям, цадик повинен знизитися до їхнього рівня (зануритися в брудоту). Цадик досягає особливого рівня близькості з Всевишнім. Цей стан доступний і не цілком праведним людям, але у них він виявляється доволі спорадично, подібно до осяяння блискавкою. Сам Бешт, за свідченнями сучасників, молився несамовито — з відривом душі від тіла.

Підхожого штибу спасенником, що жив між людей, був і Мешулам Зуся (рабин Реб Зіше), в особі якого існував такий собі «дурник Божий» (східноєвропейський типаж бадхана, комедіанта, що пустує на весіллях), котрий стає преподобником. Він ламає приписи й правила суспільного життя. Рабин Зуся з Ганіполя так розумів своє місце блаженного дурника: «Хто зухвалий у своїй святості, той сходить у пекло, щоб підняти низьке». Він полохав людей серед ночі хвацьким посвистом: не маючи інших талантів, у такий спосіб він радував Добродія свого[96].

Певно, тому в хасидизмі майже нема бодай якихось одвічностей: ані загальновстановленої моралі, ані недоторканих цінностей.

Коан як спонтанність розуму

Кажуть, що найкращою ілюстрацією практики дзен є поведінка наставників і демонстрація ними показових випадків абсурду. Але, виявляється, вирішальний парадокс дзен-буддизму полягає в тому, що існування предметів і явищ можна схарактеризувати тільки в контексті не-існування. Та як це продемонструвати? Адже людський розум улаштований так, що всякчас вишукує антитезу, створюючи ілюзії, тобто потребує описового уявлення про світ.

Для буддистів розум і світ єдині, якихось окремих об’єктів нема, а є лише процеси. Гармонія людини й світу досягається невтручанням у природний перебіг подій. Оскільки всім людям властива «природа Будди», завдання адепта полягає в її реалізації. Але саторі (просвітлення) приходить зненацька. Його неможливо виявити розсудом чи дати йому логічне пояснення. «Природа Будди» не знає частин і розподілів, тому її неможливо сприйняти поступово.

Дієслово «сатору» має значення «осягти позасвідоме», отже, осмислення відбувається лишень за сприяння того, що в