Читати книгу - "Тарас. Повернення"

— Навпаки. Тільки мені не туди, а на правий берег Дніпра.

— На правий… Дніпра?.. Тут? — показує пальцем ближче до Києва.

— Була десь тут… — каже він і встромляє кістку осетра приблизно туди, де на карті має бути його Керелівка. І невмисно бере Катину косичку з китицею.

— Що? — намагається якомога твердіше вимовити чужий для неї звук дівчина.

Шевченко не відповідає. Насупився, як сич. Почервонів. Катя витягла ще кілька косичок з-за плечей і простягла їх йому всі.

— На… всі бери… Моє перо вже упало, — проказала з трепетом Катя.

— Мені пера не треба, — відповів Тарас, якому вочевидь було забагато зо два десятки Катиних кісок. Він навіть прибрав руки від її кіс, наче вибачався.

— Е-е! Ти не урус! — розсердилася на себе дівчина, що на першому побаченні дозволила собі забагато. — Урус таке бере сразу!

Вона хутко підвелася, струсила пісок зі штанів і сукні-кейлек, покликала пса і побігла зі скелі вниз до свого коня.

— Ти куди? — здивувався Тарас.

— Ти не урус… І ти сам не знаєш чего хочешь! — вже здалеку відповіла вона.

— А ти знаєш? — засмутився і почухав потилицю.

— Дєвушка акину нє совєт. Іди до Кидир-Ати! — почулося разом з іржанням коня. Катя вже заплигнула в сідло і вдарила гальопом по мокрому від хвиль березі. За нею летів її беркут і тупцяв рудий Філя.

— А як іти до того Кидир-Ати?

— Іди за вітром! — і Катин силует розчинився в сонячній доріжці, що відбивалася від поверхні моря.

Іти за вітром не вдалося. Вдалося хіба бігти за ним. І від самого початку його походу Тарас наштовхнувся на загін фон Ферта з двадцяти людей. Він, очевидячки, був висланий за ним. І Шевченко ховався від нього як міг. А для цього у відкритому широченному степу треба було то ставати каменем, то зариватися в пісок, то знаходити печерку і ховатися в ній. І він знайшов таку, а біля неї купу верблюжих сухих кізяків, і вирішив заночувати. Розпалив перед печеркою кресалом суху траву, накрив її тими кізяками. У саму печерку так само напхав полину, й, увібгавшись у неї боком, згорнувся, як у лоні матері, калачиком до світання. «Тим-бо й ба!.. І хай там буде, як буде!..» — останнє, що крутилося в його свідомості перед тим, як він провалився у сон…

…Снилася йому Катерина, тільки українська. Вона так само була вагітна і так само стояла на Дніпровій засніженій кручі боса. Тільки-от обличчя мала казашки Каті. Не дивилася на нього й відводила вуста від поцілунку…

…Ранок розбудив різким холодом. Шевченко прокинувся, злизав кілька замерзлих крапелинок роси зі стіни печерки, обмив лице, розтопивши долонями паморозь на каменях, і пустився в тому напрямку, куди показувала волосина.

У пустелі головне тримати ритм і добре вкриватися. І Тарас, сунучи повз горби тепер у напрямку ущелини Саура, як показувала волосина, витягнув із сумки широку білу хусту з вовни і вкрив нею голову та плечі, а зверху натягнув солдатського картуза. Так і йшов, розганяючи серед каміння палицею гадів. Звіддаля, принаймні за головою, вкритою широкою хустою і з палицею в руках, його легко було сплутати з мандрівним суфієм. А зблизька, якщо не зважати на солдатську форму — він стеменнісінько перебендя. Внутрішні терзання, в яких Шевченко звіряв міру моральності власних вчинків, переповнювали його. Іноді вони прохоплювалися словами. Це були уривки віршів, уламки слів, паузи, які важили більше, ніж сам текст. У звіршованій дії недосказане висіло грозовою хмарою, з якої ось-ось піде дощ. Тому наодинці промовляв, дослухаючись, уривки зі своїх написаних і ще не написаних віршів. Вигадував у дії персонажів задуманих картин і малюнків. А бувало, віднаходив оком якусь деталь і входив у неї, забуваючи про весь світ, розкладаючи на риси, рисочки, плями, звиви, просякаючи крізь матеріальне, крізь річ, крізь живу істоту. Перетворювався на те, що писав… Збоку це мало комічний вигляд. Вусатий дядько у військовім картузі й хусті сновигав спекою, бубонів у губу, спинявся, крутився на місці, сам із собою бесідував і йшов далі. І так його могло водити день, поки не сідало сонце. Але на ту пору, коли він брів за вітром, незважаючи на біду, яку може принести його дводенна відсутність на дачі коменданта, у нього за плечима виросла, гуркочучи, жовта хмара пилюки. Вона більшала і мчала на нього з тупотом копит, що дедалі наростав. І за пилюкою не знати, чи то сайгаки, чи джейрани, сполохані гепардом чи тигром, а чи людьми, рятуються втечею. Зустріч зі схарапудженим кількатисячним табуном червонооких від жаху сайгаків, які метаються степом, — то вірна загибель. І Шевченко зірвався й побіг щодуху від того навісного хмаровища.

Тупіт наближався. Хмара сунула швидше. Шевченко оглянувся і, щоб не спинятися, зробив це на льоту, високо підстрибуючи, відштовхувався палицею від землі й робив величезні кроки. Серце рвалося з грудей. Ноги, руки напиналися жилами. Тіло з надсили поривалося вперед. Він стрімкий і неспинний. І якщо впаде, то його вкриє сотня тисяч копит, розтолоче, розмеле на криваве солодке борошно. Він уже розрізняє позад себе голови джейранів. Він чує окремі постріли рушниць. То парнокопитних женуть казаки чи офіцери… І попереду в нього рівнина. Ніде сховатись. Горби, повз які брів, скінчилися. І він, як би не мчав, все одно повільніший за нажахану звірячу стаднину. І вал із рогів, копит, переляку, піни з тисячі пащ, смердючого сопуха, пилу і тваринячого поту, що позад нього, і є його смерть. І Шевченко теж шаленіє, захлинається лихоманковим сміхом. Із жовтої