Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79"

“Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів.

Дорогий Учителю!

Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишуться ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого Ви покладали певні надії, не кажучи вже про той клопіт, який у зв’язку з цим Вас обсяде… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля і синицю? Так, тоді у мене було вже все напоготові — не вистачало тільки атомного реактора. В основу мого пристрою, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, покладено принцип, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці: — потрібно дуже багато енергії. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене як проти злодія. Коли повернуся з подорожі, відповідатиму. Коли ж не повернусь, — не виключене й таке, — лабораторія з усім начинням рано чи пізно з’явиться на подвір’ї інституту. Реле-автомат увімкне реверс на машині часу, якщо я не повернусь на базу через двадцять чотири години… Вчителю, ми можемо пишатися нашою лабораторією. Вона хоч і списана з Навколоземного космічного центру як морально застаріла, одначе прилади її працюють чудово. Не встиг я ще й отямитись після кидка в минуле, як автоматично ввімкнулись аналізатори повітря, радіації, гравітації, наявності біооб’єктів. Я зразу ж кинувся записувати всю ту інформацію (див. додаток у другій половині цього журналу), не перестаючи дякувати творцям лабораторії. Виявись у ній хоч невеличка шпарина, лигнули б мене чорти. Атмосфера нашої новонародженої Землі схожа на реактор для синтезу аміаку. Цього газу десь третина від пекельної суміші,’яка зветься атмосферою. Далі — метан, азот, вуглець, сірководень, хлор і лише сліди кисню. Похмура, мертва поверхня. Неподалік вулкан. Їх тут достобіса. Плюються в отруйно-жовте небо розжареною магмою і шматками породи, чадять, як сто коксохімічних заводів. Земля порепана, із тріщин піднімаються випари, їх миттю підхоплюють потужні повітряні потоки. Неба не видно. Сонячний промінь зрідка черкне по вируючій поверхні і одразу ж загубиться в спалахах кратерів. Сильна радіація. Уран-свинцевий годинник працює разом з лічильником Гейгера-Мюллера — перший показує мізерний вік затверділої лави, другий — потужний радіоактивний фон. О-о! Хроматограф відзначив закис і недоокис вуглецю. Останній реагує з водяною парою, утворюючи малонову кислоту. Учителю! Це ж карбонова кислота! Органіка! Так ось як усе починалося!..”

Чумак відчув, як його хтось торсає за руку.

— Мирославе Петровичу, ви б уголос читали, — нетерпляче мовила Марія.

— А-а, так-так, даруй. Візьми ти, бо в мене щось в очах мерехтить. І починай з останнього запису, в ньому, може, йдеться про те, де зараз Олекса.

Марія швидко знайшла останній запис. Лабораторію заповнив її низький тривожний голос:

— “Палеозой, карбонова система, 320 мільйонів років до наших днів.

Мій мудрий Учителю!

Я зачудовано дивився в ілюмінатор на безкрає море зелені. Щойно на цій площині видніли тільки окремі кущі й деревця девону, а зараз гранітні схили, немов фортецю, обклали зелені велетні. Їхнє суглобисте коріння проникає в тріщини, дереться на камінь. Спустившись до лісу, я зупинився нерішуче: мене лякало те смарагдове військо. Не знаю-бо, як воно поставиться до мене, — чи не розчавить, зімкнувшись, тільки-но ступлю в його ряди, чи не впізнає в мені одну з тих істот, яка в далекому антропогені розриватиме його могили. Я почувався розвідником, який, причаївшись біля самісінького ворожого стану, не тільки бачить, що там робиться, а й дихає важкими випарами табору. Повітря насичене вологою — одяг просто липне до тіла. Я таки наважився зайти в ліс, але в скафандрі без шолома… Опинився серед хаотичної колонади, колони — півсотні метрів заввишки і три в діаметрі. Я спинився пригнічений. Раптом почув потріскування і сильний подув вітру — над головою пролетіла велетенська бабка. Розкрилля цієї голубоокої красуні сягало метра. Вона тріпотіла жовтими з чорними прожилками крилами, як вертоліт.

Учителю, це не моя фантазія, навіяна казкою про ельфів, це реальність карбонового світу. Я поступово заглиблювався в ліс. Мої органи чуття напружились як ніколи. Побачивши в центрі білої мережі, напнутої між двома деревами, павука завбільшки в добрий гарбуз з метровими волохатими лапами, я підібрав добрячу ломаку. Під павутинням валялася купа хітинових панцирів, крил і лап якихось комах, перепаскуджених послідом. Пильнуючи, я підійшов до павучиська кроків на десять і відчув, як у мене ніби вп’ялося вісім отруйних жал, які вилетіли з чотирьох пар блискучих очиць, розташованих на кожному з двох передніх щитків головогрудей. То було не вісім очей, а вісім джерел люті. Мені дуже кортіло пожбурити в нього ломакою, та я дав собі слово без потреби не втручатись у життя чужого мені світу.

Трохи одійшовши від товстих павукових тенет, я побачив цілий рій півметрових коричневих жуків, схожих на трилобітів і на тарганів одночасно: шість колючкуватих ніг і два вуса-антени — теж рудуваті, — як дві гілки шипшини. Ці істоти кублилися в трухлявому пні завбільшки з підмурок великого димаря і в порожнистій серцевині стовбура, який лежав поряд. Т. ак ось чим ласував павук — тарганами. Я налічив сорок кроків уздовж поваленого дерева, перш ніж дійшов до його крони, яка розгалужувалася на дві гілки однакової товщини. Весь стовбур вкривала сіра волосінь. Важко було впізнати в цих закутих у лускаті лати велетах в’юнкий плаунець. Але я впізнав його по лусочках кори, з-під яких пробивалися колись голкоподібні листочки, і по двогіллястій кроні у вигляді рогача. З піску подекуди витикалися брили рожевого граніту. Через надмір вологи камінь був мокрий, з тінистого боку на ньому наросли пухнасті шапки моху. Мох купчився і на стовбурах та гілках дерев.

Весь час я поглядав на плато, яке рожевіло за частоколом стовбурів, і ладен був щомиті туди дременути. Піщаний грунт передгір’я поступово змінювався грузьким глеєм, вистеленим прілою глицею. З порожнистих стовбурів повалених дерев визирали й одразу ж ховалися голови якихось комах. Крім колосів з лускатою корою — палеоботаніки, здається, називають її сигілярії, — траплялися рослини з гіллястою кроною і гладенькою корою. Земля, під ними схована під грубим шаром стилетоподібного листя. Я знову помітив, як із дупла поваленої сигілярії визирнула голова комахи. З кулак завбільшки,