Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

297
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82" автора Євген Олександрович Філімонов. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 76
Перейти на сторінку:
заспішив геть. Усе живе панічно покидало це місце. За дві-три хвилини все стало ясно. З’явились перші терміти-розвідники, боляче вжаливши мене.

— Терміти мігрують, — сказав Володя, — втекти не встигнемо, доведеться перечекати у воді.

Наступні дві виснажливі години ми простояли по коліна у воді, поглядаючи то на рухому чорну стрічку термітів, то на річку, серед мешканців якої напевне були такі, що не відмовились би поласувати шматком-другим людського м’яса. Інколи невеличкі рибки наштовхувались на наші ноги, після чого кожен з нас підскакував (а що як крокодил!), оббризкуючи водою одне одного. Нарешті ми вирвалися з полону термітів і повернулись додому. По обіді за нами зайшов один з учнів Володимира, який згодився провести нас до селища пігмеїв.

Коли ми ввійшли до лісу і опинилися серед густої, в декілька ярусів, рослинності, мені згадалось висловлювання одного мандрівника про те, що в джунглях пізнаєш радість двічі: вперше, коли, засліплений величчю і різноманітністю природи, думаєш, що потрапив у чудовий і казковий світ, і вдруге, коли на межі божевілля нарешті покидаєш це “зелене диво”. Як точно підмічено!

Ми йшли ледь помітною стежкою червоного кольору, вологою і слизькою. А довкола нас — джунглі, непрохідні хащі. Тут панували сутінки, сонячне світло ледь пробивалося крізь густе листя. Повітря вологе, наповнене різким незнайомим ароматом, від якого паморочиться голова.

На деревах — безліч комах, ще більше їх — у повітрі. Хмари москітів нападали на нас, і рятунку від них не було. Все навкруги повзало, бігало, літало, все тут пожирало одне одного, існувало за рахунок іншого. Яка немилосердна і нескінченна боротьба за життя! І серед цієї жорстокої природи живуть люди — негріли, чи, як їх ще називають, — пігмеї. Вони добре пристосувались до лісових умов — ліс дає їм житло, їжу й одяг: У лісах Конго лишилось понад п’ятнадцять тисяч пігмеїв.

— Дивіться уважно на стежку, — попередив Володя, — можна наступити на змію, а я дивитимусь угору, — на гілках дерев вони теж часто відпочивають, чекаючи на антилопу чи іншу живність.

Я дивився під ноги до болю в очах. Кожна гілочка, що лежала на стежці, здавалась мені змією, кожен шерех викликав дрож у тілі, кожен шелест змушував зупинятись. Провідник почав сердитись: “Так ми й за добу не дійдемо”.

Нарешті вийшли на невелику галявину.

— Ми на місці, — сказав провідник.

Я огледів усе навколо, але нічого, що могло б підтвердити близькість житла, не побачив. Та ось з-за ебенового дерева з корінням, схожим на дошки, визирнула кучерява хлоп’яча голівка.

— Ну, раз появились діти, значить, селище справді поряд, — сказав я.

— Де ви бачите дітей? — здивувався Володя. — Цьому “хлопчикові” добрих сорок п’ять років, і напевне у нього вже є онуки.

Володя не помилився. “Хлопчик” відповів на привітання провідника і, блиснувши білозубою усмішкою, вийшов нам назустріч. Він був у потертих шортах кольору хакі і явно пишався своїм європейським одягом.


На перший погляд йому можна було дати не більше дванадцяти-тринадцяти років. Його гарні очі із жовтими білками допитливо дивилися на нас. Невдовзі з’явилися справжні діти, зовсім голі, вони обступили нас, з цікавістю розглядаючи “білих велетнів”. Підійшли дві жінки, одна років тридцяти п’яти, а друга — зовсім юна, років шістнадцяти. Їхній туалет складався з чотирьох пальмових листків, прикріплених до талії за допомогою ремінця з ліани. Старша жінка тримала в роті дерев’яну шпичку, очевидно, шматочок хінного дерева, раз у раз голосно плямкаючи. Друга, молодша, підступила впритул до Валі, помацала її спортивну куртку, кинула погляд на її штани і кеди, потім несподівано провела рукою по її волоссі, понюхала його і щось сказала своїй товаришці. Валя усміхнулась і подала їй свою руку. На мить дівчина збентежилась, усмішка зійшла з її обличчя, але тут-таки, зрозумівши, що з нею вітаються, вона знову усміхнулась і взяла двома руками Валину руку.

— Ну от і познайомилися, — сказав Володя. — Тепер вона подумає, що ти запрошуєш її в наш дім другою дружиною.

Тепер настала черга збентежитись Валі, у неї округлились очі, але за мить вона вже голосно сміялася з Володиного жарту.

Наш провідник пояснив, що ми хотіли б подивитися житло цієї сім’ї. Господар згідливо кивнув головою і попрямував до лісу. Його хатина, точніше, курінь з пальмових гілок і листя був зовсім поряд, вміло замаскований серед зелені. Неподалік стояло ще кілька схожих куренів, біля входу в які сиділи жінки, попахкуючи довгими люльками. Господар не запрошував зайти всередину, очевидно, боявся, що його дім не для нашого зросту. Але сам “впірнув” у відкритий отвір і зразу ж повернувся, тримаючи в руках лук і стрілу — незаміниму зброю мисливця. Пігмеї досі займаються полюванням, риболовлею, збиранням трав і коріння. Він передав нам своє багатство і знову зник у хатині. На цей раз він повернувся з новою зброєю, що скидалась на арбалет. “Можна вбити навіть слона, — похвалився господар, — якщо, звичайно, стрілу обробити отрутою”.

Ніби на підтвердження своїх слів, Молеле, — так звали господаря, — показав на кілька необроблених слонових бивнів, що лежали поряд, і поцікавився, чи ми їх не купимо. Я із задоволенням прийняв його пропозицію, але поставив умову: розповісти про секрет полювання на слонів. Малеле хитро примружився, трохи подумав і кивнув на знак згоди.

— Треба, — сказав, — вистежити слона, коли той спить, а спить він звичайно навстоячки. В цей час один або два мисливці підкрадаються до слона під черево і втикають списа просто в серце, а коли нема списа, ножем перерізають йому сухожилля на ногах. Треба встигнути вчасно вискочити і відбігти вбік, щоб слон, падаючи, не задушив мисливців своєю масою. Ну, а далі вже все просто. З’являються помічники, добивають тварину і обробляють її.

Зараз удома, в моїй київській квартирі, я зберігаю добре оброблений браззавільськими майстрами слоновий бивень — пам’ять про Конго, про дивовижних жителів конголезьких джунглів — сміливих, спритних і безмежно добрих.

Маква

Єдиний літак, що двічі на тиждень літав до Макви, поламався, перервавши зв’язок північного району із столицею. Правда, добратися в це невеличке містечко на екваторі можна й сухопутним шляхом, по ґрунтовій дорозі, але в цю пору тропічні зливи перетворили її в низку доволі глибоких озер, наповнених червоно-бурою водою.

Десять радянських викладачів, що працюють у ліцеї Макви, лишились без продуктів харчування, листів і газет. У містечку немає ніяких магазинів, тому все потрібне наші товариші одержували періодично з Браззавіля. Крім продуктів харчування, їм пересилали балони з газом і гас, мило і пральний порошок, папір і конверти для листів та ще багато

1 ... 38 39 40 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"