Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

Хоч була ще рання пора, та сонце пряжило добряче. Від пекучого проміння парував пісок, а над пустелею розлилося голубувате марево. Поки я перевдягався в чисте, Марія вийшла з лабораторії і довго роздивлялася довкола.

— Любий, — мовила нерішуче, — ми й справді в пермській системі?

— Авжеж, — відказав я.

— Але ж усе таке звичайне… І сонце, і море, і оте марево над землею…

— А чого б тобі хотілося такого вже незвичайного, — запитав я з усміхом.

— Та оті ж страховиська, пальми, про які ти писав… Куди воно все поділося?

— Чудовиська повтікали, хай їм біс. Перед землетрусом. А дерева і майже увесь той ліс справді запався, і його поглинула вода.

Я повів Марію до своєї недавньої домівки. Сонце сліпило, і я, приклавши долоню дашком до брів, подивився на море. Там при самому березі басувало десятків зо два акул.

— О, дельфіни! — радісно вигукнула Марія.

— Аби ж то, — мовив я, марно шукаючи поглядом Славка. — Це акули!

Марія промовчала, а я з острахом видивлявся, чи не побачу Славкової вдіванки біля води… Оминувши кам’яне нагромадження, ми спустилися вниз і скоро опинилися біля печери. І тут я побачив, як від лісу прошкує Славко. Мені аж від серця відлягло.

— Оце і є моя оселя, — мовив я. — Заходь, побачиш, як живу.

Та раптом я забув і про Марію, і про печеру. Славко, який неквапом брів берегом, зупинився і взявся стягати з себе сорочку. Я голосно закричав, але він не почув, бо відстань була не менше кілометра, та й проти вітру. Тоді я кинувся бігти. Славко тим часом скинув штани і підійшов до води.

— Е-ге-ге-й! — заволав я, вимахуючи сорочкою, яку встиг скинути на бігу.

Але Славко вже зайшов у піну прибою. Віддалік розтинав хвилі акулячий плавник. Та Славко його, мабуть, не помічав, бо поволі заходив у воду. Я щодуху пробіг ще метрів двісті. Славко тим часом зайшов у воду по коліна. Склавши долоні рупором, я знову закричав. Цього разу він, здається, почув. Підняв голову і, мов обпечений, кинувся до берега.

Може, це й негарно, а тільки завзяття, з яким цей незворушний скептик давав драла, викликало у мене зловтішну посмішку, щоправда, вона розтанула, ледь-но я побачив біле, немов крейда, обличчя колеги.

— Ху, — видихнув він, — невже акула? Звідки на Каспії такі велетенські акули? Чи, може, ми на узбережжі якогось із океанів?

Він поспішливо натягав на мокре тіло витерті на колінах джинси.

З подивом я спостерігав, як швидко опановує себе цей хлопець. На обличчі в нього знову незворушний вираз, очі іронічно примружились.

— Мабуть, якийсь акулячий розплідник, — висловив він свій здогад, уникаючи дивитись на мене. — Печінка акули багата на вітамін А.

…Учителю, коли пишуться ці рядки, на небі висвічують зорі. Ми з Марією довго сиділи біля печери, притулившись спинами до теплого каменю, і милувалися таємничим мерехтінням у темно-синій безодні. Марія дивувалася незвичним розташуванням сузір’їв, моїм оповідям, а я радів з її подиву.

Дедалі переконуюся, що вона — добра дівчина: адже не може бути поганою людина, яка не розучилася дивуватись і брати до серця чужий клопіт. Зараз вона спить, згорнувшись калачиком, а я сиджу поряд і при світлі ліхтарика пишу. Це вже остання ніч у пермі, і я поспішаю занотувати найважливіші події, що сталися з нами.

Запах листя і диму, яким усе ще тхнуть стіни печери, тихе дихання близької людини вселяють почуття спокою. От лишень з голови не виходить, що Пойда з Мурченком уже відкрито зазіхають на лабораторію і, отже, у Вас з’явився зайвий клопіт. Марія розповідала, що вони Вас навіть шантажували, мовляв: як не оддаси добровільно, ми виступимо з пропозицією закрити палеонтологічну тематику взагалі як таку, що не на часі. Їхню настирливість можна пояснити одним — вони дізналися якимось чином про мій винахід. Хай їм грець — тим пойдам! Будемо вважати цих людців рудиментом, витратами еволюції… Перш ніж лягти, я вийшов, щоб востаннє помилуватися синявою пермської ночі. Тишу вряди-годи порушував шепіт сонної хвилі. У темно-синій безодні плавала золота сережка, і її медвяне світло тремтливо лягало на море, пісок і бескеття. Я підійшов до води і, підвернувши холоші штанів, забрів по коліна в воду. І тут почув дивний звук, який, здавалося, линув з неба. Той звук нагадував бриніння струни контрабаса, народжувався з тиші і в ній розчинявся. Я постояв якийсь час, прислухаючись, та звук не повторився. “Мабуть, примарилося”, — подумав і вернувся до печери. Та про всяк випадок завалив отвір брилою. Засинав з думкою, що завтра, перед дорогою, зафотографую все, що може проілюструвати описане в цьому зошиті…

Мене розбудила Марія. Вона тулилася до мене і вся тремтіла.

— Там щось виє, — прошепотіла на вухо.

Здавалось, я тільки-но заснув, а знадвору вже пробивалося денне світло. Було тихо. Та по хвилі справді долинуло якесь завивання. Воно згасло і знову повторилося. І тут я дотямив: кричав іностранцевій… Учителю, тільки такий легковажний чоловік, як я, міг не передбачити, що звірі рано чи пізно повернуться до водойми. Втім, здогад у мене такий був, але сподівався, що те станеться вже без нас.

— Зараз побачимо, що там відбувається, — сказав я спокійно, хоча від згадки про тих потвор мені стало не по собі.

Мої слова заглушило могутнє ревіння. Марія зблідла. Мені теж сипнуло морозом поза спину. Якщо комахи вибралися з тієї пастки, то що завадить зробити це великій тварині?

— Усе, громадяни відвідувачі, — сказав я. — Звіринець зачиняється. Гайда звідси…

Мезой, Тріасова система, 225 мільйонів років до наших днів.

Дорогий Мирославе Петровичу!

Ці рядки, як і деякі з попередніх, пишуться уже в тріасі. Насамперед хочу поділитися з Вами своїми побоюваннями. Усім нам не дістатися до антропогену одним рейсом. Енергії реактора вистачило б, якби не робили жодної зупинки. На жаль, я звернув на це увагу тільки зараз, у тріасі. Коли б таке спало мені на думку в пермі, я вчинив би інакше. А тепер доведеться одного з нас відправити додому по новий блок живлення”.

У тиші інститутського подвір’я пролунало рипіння незмащених завіс. Чумак звів погляд від щоденника і