Читати книгу - "Блокбастер"

Загибель Швидкого вразила нас значно більше за смерть будь-кого іншого – він був хлопчаком, що хотів якнайшвидше подорослішати, а війна, завдяки участі в якій він хотів стати дорослою людиною, зруйнувала всі його плани. І це був не єдиний парадокс стосовно Швидкого. Кожен його жест, кожне слово були невинні й незіпсовані, чисті й чесні, вони різко контрастували з усім, що нас оточувало. Нас втягнули у війну, частиною якої ми стали, натомість усі заяви Швидкого про хаос так і залишилися підлітковою балаканиною, втіленою в пластиковий значок «Anarchy».

Черкез нарешті зрозумів, що я його більше не слухаю. Ні, мені не було байдуже до його слів, просто я не міг достатньо сконцентруватися, щоб розуміти його слова. Я почувався чашкою, вода з якої переливається через край, а її весь час доливають і доливають. Але я не заперечував. Просто я не міг прийняти більше інформації і плив десь далеко за течією власних думок. Мені здавалося, що колись я зможу з приємністю згадувати ці моменти чатування з Черкезом. Десь у теплі, в кріслі, розсівшись перед телевізором, під хороше кіно. Насолоджуючись життям. Завдяки Борні.

Саме тоді я зрозумів, що вперше за останні кілька місяців думаю про повернення до цивільного життя. Мої власні думки мене здивували і навіть трохи налякали. Я пережив фазу примирення зі смертю і переходив до мрій про життя після війни. На що воно могло бути схоже? Як після всього цього залишитися нормальним? Точніше, як з цього свого стану повернутися в той, початковий? Чи може це засилля безумства, ненависті й люті, що мене переповнювало, в майбутньому привести до того, що я нарешті стану вільним? Нечутливим до будь-яких проблем, менших, ніж зустріч зі смертю. Цікаво, що тоді я значно легше мирився зі смертю, ніж зараз мені вдається примиритися з життям. Якби тоді мене хтось розбудив серед ночі, приставив ствол до скроні й сказав, що це остання хвилина мого життя, думаю, я сказав би: «Гаразд, зараз я тільки в туалет сходжу».

Черкез штовхнув мене.

– Слухай, я маю в дечому зізнатися.

– Добре, Черкезе, зізнавайся.

– Це про Борну. Хоч що ти там зробив… Чорт… Я маю на увазі, що я таки хотів би знати, що сталося з ним, чим там закінчилося і все таке, але я не хочу наполягати, тож…

– Черкезе, ти хотів у чомусь зізнатися.

– Отож. Якби я був на твоєму місці, у лісі з Борною…

Він помовчав, мабуть, бажаючи спровокувати мене на розмову. Мабуть, я зараз мав би сказати: «Так? Кажи!» Але я мовчав.

Черкез сплюнув і нарешті зважився:

– Я його вбив би.

Я дивився на нього, не знаючи, що думати.

– Мені від цього мало б полегшати, чи як?

– Слухай, я гадки не маю, убив ти Борну чи відпустив. Схиляюся до того, що відпустив. Знаючи тебе і знаючи про ваші стосунки, це логічно. Але я кажу, що особисто я його вбив би.

– Чому?

– Просто тому, що надто великий ризик. Тут кожен з нас має розуміти, що існує щось більше від нас, і ми тут не для того, щоб просто вирішувати питання, які стосуються лише нас.

– Ти хочеш сказати, що я цього не розумію, Черкезе?

– Ні, я хочу сказати, що ти багато в чому ідеаліст, і від цього в тебе моральні дилеми. Це дуже добре й заслуговує на похвалу, але нерозумно й небезпечно. Долі конем не об’їдеш. Після загибелі Швидкого я на все це дивлюся трохи інакше.

– Я слухаю, Черкезе.

– Якщо тобі судилося померти, немає сили, яка може тебе врятувати. Якщо тобі призначено зловити кулю, і якимось чином ти її уникнеш, то будь певен, що одного дня ти скрутиш в’язи, але так чи інакше помреш.

– Допомогла тобі ця теорія, щоб смерть Швидкого перестала боліти?

– Ні, але це допомогло мені зрозуміти, що тобі гірше, ніж мені, – тож мені все-таки трохи полегшало. Завжди є хтось, кому ще гірше.

– І чого ж це мені гірше, ніж тобі?

– Я думаю, ти ненавидиш Борну, тільки не усвідомлюєш цього.

– Як я можу його ненавидіти після всього, що він зробив для нас?

– Я думаю, ти ненавидиш те, що уособлює собою Борна.

– І що ж це?

– Те, на що ми перетворилися за останні кілька місяців. На людей, які нічого не розуміють, і їм на це начхати. Те, від чого ми маємо відмовитися, якщо надумаємо колись жити нормально.

– Дуже добре, Черкезе. Переспав з психологинею і вже готовий захистити диплом.

– Кажи що хочеш, але я переконаний, що десь у душі ти ненавидиш Борну.

– А я думаю, що трава тобі закоптила мізки.

– Ти ненавидиш Борну.

– Та зрозумій нарешті, що я нікого не ненавиджу, я просто виживаю.

– Ненавидиш. Ти мав це розуміти і вбити його.

– Не обов’язково ненавидіти, щоб когось убити.

– От з цим я згоден, і через це я його вбив би. Стривай, то це значить…

– Хочеш, щоб я сказав?

– Та ні, я просто…

Ми трохи помовчали, і Черкез знову спитав:

– Що останнє він тобі сказав?

– Що завжди знав, що я людина.

– То ти його відпустив?

– Слухай, я в тебе питав щось щодо Ентоні?

– Так от і відчепися.

Знову помовкли. Я зрозумів, що був занадто різкий. Звичайно, він по-людськи мав право цікавитися.

– Я згоден з тим, що ти сказав про долю, але це не значить, що не треба намагатися її змінити. Поглянь на ці чотки.

Я вийняв їх з-під сорочки.

– Бачу.

– Знаєш, де я їх узяв?

Черкез мовчки сопів.

– Перед від’їздом на фронт я пішов у церкву і попросив у священика чотки. Він запропонував мені з сотні вибрати будь-які.

– Геніально. Ти знаєш, з невеликими відхиленнями так їх отримали практично всі.

– Навряд. Цей панотець хотів мені їх продати.

– Священик?

– Отож.

– Священик узяв гроші за чотки?

– Слухай далі. Отож стою я в каплиці, дивлюся на ці чотки і слухаю, як він мені перелічує ціни на кожен вид. Я повернувся і вийшов з церкви. Без слів. Проходжу кількасот метрів, доходжу до зупинки… Ти ж знаєш оту, автобусну, що в моєму кварталі неподалік