Читати книгу - "Блокбастер"

– Твоя правда. Він їхній.

Цероваць спокійно допив каву.

– І якщо ти його відпустив – за що я тебе не засуджую, бо все розумію, – він зараз у них, і, мабуть, його саме зараз допитують.

– І, напевно, він мовчить про те, де був увесь цей час, – сказав Черкез і зразу додав: – Ми встигли його достатньо пізнати. Він нас не здасть.

– Це лише припущення, Черкезе, а припущення мало важать на війні.

– Церо! Якщо ти хотів уникнути припущень, то треба було його заарештувати й доправити у камеру.

Цероваць почухав підборіддя.

– Не все так просто, чорт забирай.

Черкез здивовано ляснув зовнішнім боком долоні Церовця по руці.

– І в чому складність? Схопив – і в камеру. Що простіше?

Цероваць мовчав. Я ж достеменно знав, що його мучило, тож пояснив Черкезу командирові сумніви:

– Усе так, Черкезе, але це ми його привели, і тоді постало б питання, хто допустив того типа в наш підрозділ. Хто дав йому зброю й посилав на завдання.

Черкез глянув на мене.

– Так Кватерник же схвалив!

– Ти колись бачив, щоб комбриг відповідав хоч за якесь рішення? Відігралися б на нижчому офіцерові, що найближче до солдатів. Зрештою, Кватерник Борну просто взяв у бригаду. Він не посилав його на завдання.

Ми подивилися на Церовця. Той опустив погляд, а Черкез остаточно розлютився.

– То для тебе, Церо, краще, якщо Борна взагалі зникне? Адже ти міг бути винен у масовому вбивстві!

Цероваць похмуро глянув на нього.

– Що ти мелеш?

– А уяви, що Борна однієї ночі згадав би, хто він насправді? Отак прокинувся серед ночі й подумав: «Ого, та я ж лежу у ворожому штабі!» Він міг убити нас усіх тепленьких.

Цероваць відпив з чарки і здригнувся, але не від ракії. Я штурхонув Черкеза в плече.

– Облиш про те, що могло статися. Тримаймося того, що сталося.

І ми замовкли. Закурили, передаючи один одному запальничку. Черкез нарешті видобув із себе:

– Він урятував сотні наших. Нізащо він нас не здасть. По людині видно.

– Так, сотні врятував. Тільки завтра може спричинитися до загибелі десятків тисяч, – прогудів Церо.

Обоє глянули на мене, свідомі того, що прийшов час мені зізнаватися. Я встав, залишивши недопиту ракію.

– Я питав сам себе, там, у лісі, цілячись у Борну, що легше – вбити його чи потім жити з цим.

Вони мовчали. Встали, взяли зброю в руки. Чекали тільки мого зізнання. Відколи я повернувся без Борни, Черкезове обличчя вперше стало сумним через згадку про нього. Він перший побачив мене, коли я прийшов сам.

– Після лісу ти пішов за школу й сидів там біля майданчика.

Я подивися на нього.

– Ти за мною стежив?

– Нічого особистого, старий.

– Та все гаразд. І?

– Ти сидів і чистив автомат.

– Так.

– Але ми не чули пострілу.

– Ліс далеко. Та й хіба мало тут стрілянини?

– То ти в лісі стріляв?

– Так.

– Питання в тому, чи ти влучив.

Я поклав автомат на плече.

– Хвилюватися вам нема про що. Ходімо.

Вийшли. Бліда пляма сховалася за хмари. Небо знову було сіро-сиве. Цероваць наздогнав мене.

– Мені є про що хвилюватися, поки ти не скажеш мені, що Борна мертвий.

Я стояв біля машини й мовчки дивився на нього. Цим порожнім поглядом, від якого можна було чекати все й разом нічого, він пробудив у мені спогад про Шиме під час втечі з підвалу. Я мав найкращого друга, якого покинув помирати у тій ямі. Я врятувався завдяки йому, і це була чиста правда. Майда сказала б, що в дружбі з Борною я знайшов спосіб витіснити провину за смерть Шиме, і що Борна – моя спокута за зраду. Рішення, які людина приймає за секунду, запам’ятовуються на все життя – здебільшого через те, що найчастіше вони хибні. Але хоч яке було рішення, я мав з ним далі жити. Не хтось інший. Ніхто в штабі не мав права знати, що сталося в підвалі, бо то я був там, унизу, і через їхню помилку, а не через свою. Це давало мені право на будь-який крок, яким я міг урятуватися. Так само Цероваць не мав права чекати відповіді на запитання, яке його гризло.

Я почав насолоджуватися невизначеністю, яка його мучила. І він зрозумів це. Його губи стиснулися. Я бачив, що в ньому нуртує лють. Увесь вечір у мене пекла щока від його ляпасу. До наступного дня я ні з ким не перекинувся ні словом.

Пише після того, як я кілька разів сходив у варту з Черкезом, люди помітили відсутність Борни. Ніхто нічого не питав – тут і раніше не заведено було розпитувати, а чутки здебільшого й так до всіх доходили, часто навіть раніше, ніж ставало зрозуміло, що когось немає. Хлопці між собою говорили різне. Найчастіше казали, що Борну послали на якесь тривале завдання, або повернули в колишню частину, про яку ніхто нічого не знав, а ще – ніби його запроторили в психлікарню на обстеження. Щогодини з’являлися нові версії докладних пояснень, чому Борна зник, але мене, єдиного, хто знав правду, не чіпали.

Цероваць і Черкез нікому не розповідали про останні події, пов’язані з Борною. Втім, я помітив, що хлопці почали нас уникати. На нас дивилися, наче ми прокляті, і старалися триматися звіддалік, щоб не заразитися. Останніми днями сталося чимало дивних подій, навіть для нашого підрозділу, тож доля Борни перетворилася на ще одну з цілої низки.

Нас трьох цей тимчасовий відпочинок від людей влаштовував. Черкез мовчав, бо могла випливти історія з Ентоні, і так для всіх підозріла. Цероваць теж у разі розголосу мав би пояснити, чому виряджав ворожого спецпризначенця на особливо важливі завдання. Ні він, ні Раукар навіть не оглянули незнайомця, який прибув у підрозділ. Якби обидва виконали свої обов’язки – відразу побачили б татуювання і зрозуміли, хто прибився під наш дах.

Проте Цероваць мав багато причин для занепокоєння. Невблаганно наближався день, коли він мав надати комбригові рапорт про стан справ у підрозділі й виконання поточних завдань.

Протягом кожної зміни на чатах Черкез говорив тільки про Швидкого, а я жодним словом його не