Читати книгу - "Маринчина лялька"

Тоді була така чума – колгоспи…

Я увесь час на буряках, а ще ціле літо жала жито і пшеницю, крутила перевесла, складала на полях копи.

Взимку ж попід хатами ходить бригадир – теж збирає на роботу.

– Хто тут є з дорослих? Маринко, Ганю! – гримає у двері. Як відчинено – то зайде у темні сіни й горлопанить: – Завтра щоб прийшли до току – снопи будемо молотити!

А я ще й садила свій город, і то не мало! В половині землі засаджую картоплю, а половину відводила під жито. Картоплю, як викопаємо, несу до ями. А жито складаю в клуні. Як був час, то молотили трохи влітку, а то взимку – бахкаємо з Ганьою ціпом по снопах. І ще дуже потерпали, аби ж хоч не поїли миші!

Обмолочене зерно несли до комори. Із житньої соломи робили кулі: обв’язували сніп міцно перевеслом. А потім вшивали тими кулями хату. Бо ж чим крили тоді хати? Соломою. І проходило років три-чотири, а хата починала протікати – солома трухла й прогнивала.

Пам’ятаю, як виходжу на двір, роздивлюся на почорнілу стріху, та й кажу сама до себе:

– О, мені вже треба перекривати хату!

Лізу потім на горище, волочу за собою куль.

Починаю класти снопи від комина, тісно-тісно укладаю і ще й зв’язую їх між собою. Так потроху, потроху, тримаюся за крокви – та й підшию.

На моїй хаті була стріха. А у свекрів колись, в покійних, це ще до колгоспів, дах був покритий бляхою! І не тільки в них одних… От-от люди починали заможно жити… А після того, як прийшли колгоспи – тільки на колгоспній конторі й залишилась бляха.

Того, мабуть, і були часто пожежі. Бо як посваряться поміж собою сусіди – та й пускають попід стріху півня: підкладуть вогню в солому, вітерець подме – немає хати! Чи й глиняний лежак обвалиться, як не догледить господиня, а тоді іскра із печі вилетить у комин, попаде через дірку в стріху – зайнялось.

– Скільки ж тих хат у селі через ці стріхи погоріло! – розказувала, як вчила свою Ганю лежак мастити. – Треба, доню, часто вилазити на горище і слідкувати за лежаком. Треба дивитися, щоб де комина не проїла миша, бо тоді відпаде шматок глини, вогонь полетить крізь дірку, та й буде пожежа!

А часи після війни були непевні… У моїй хаті маленькі вікна – скло в чотири шибочки, рами чорні, бо ніякої фарби ще не знали. Але хата на два боки, як в людей. У одній половині жила з дітьми, а в іншій, через сіни – тримала вівці. Бо як були б мої вівці у хліві – злодії чисто винесли б! А в сінях – ще й викопала яму для картоплі, зробила погрібник. Старого кота пускала в хату, щоб він глядів мишей, бо коли б добралися до запасів, було б мені нещастя. Собаки я ніколи не тримала – то тільки зайва з’їжа.

Ніхто й ніколи не вбирав у нашому селі на Новий рік ялинку…

Зате ж коли приходило свято Андрія – Калита!

Ганя моя була самітниця. А Маруся, як підросла й починала дівувати, то наскликає до хати дівчат і хлопців, а ті до сволока, на гак – туди, де раніше гойдалася колиска, почеплять мотузку, на неї – великого бублика із маком – калиту. А тоді по черзі скачуть на коцюбі.

– Пане-брате! – кричить наїзник. – Їду калиту кусати!

А хтось стоїть поряд, із мокрою ганчіркою в руках, та ще й у сажі! Та й квацяє по обличчі! Треба так було вкусити, щоб не засміятись!

Таке творить Марусина компанія!

У хаті регіт, крики! Дівчата вищать, хлопчаки гигочуть. А Мирося й собі прибігла й сіла – за глядача, і їй все смішно – дурносміх.

У Миросі теж з’явилися свої подружки – Антося і Уляна. Антося трохи старша, а Уляна – Миросина ровесниця, була кругла сирота, єдина онука баби Марці.

Мами в Уляни не було, і батька теж. Батько загинув на війні, а мама після того стала гуляща – втікала з дому, із села – і їздила з чужими чоловіками по поїздах. Аж поки не дістала сифіліс… Так і згнила десь у дорозі, ніхто не знав, де й похована.

Уляна жила з батьковою матір’ю, а та вже була старенька, немічна; добре бідували. От Мирося як зайде до них у хату – Уляна снідає, їсть каплуна, так баба Марця той наїдок називала, а то тепла вода із кришкою олії, заправлена часником і сіллю. Уляна вмочає у воду хліб і їсть, Мирося сидить поряд на стільчику і дивиться, чекає – а собі як хоче! Прибіжить додому й просить мене:

– Мамо! Зробіть мені теж «каплуна», як у бабки Марці!

То я й зроблю: наллю в миску теплої води,