Читати книгу - "Весілля в монастирі"

Та мама сама спитала. Вона сиділа з дівчатками в їдальні.

— Ну, як там вінчання відбулося?

— Ой, Літо Миколаївно! Ви нічого не знаєте? Вінчання не було. Його відклали на хтозна-коли, може, тепер на Миколи, та й ніколи! А Ігоря Павловича відвезли до лазарету аж у Київ.

Літа Миколаївна зблідла.

— Чому до лазарету?

— А він другого дня якраз після того, як ви поїхали, сам поїхав верхи на станцію, сказав ігумені, що треба телеграму в полк дати. Кінь уже коло станції злякався поїзда і поніс його, він упав, рана відкрилася, він же поранений був. Ой, як мати Серафима перелякалася, звідки тільки лікарів не привозили, а оце до Києва його відвезли.

— А наречена з матір’ю? Вони, звичайно, весь час там?

— Ні, зовсім недовго були і поїхали. За ним мати Серафима сама ходила, Устинка допомагала, лікарі, фершал весь час з лазарету навідувався. Там, у монастирі, теж лазарет влаштували, тільки Ігор Павлович в покоях у тітки лежав. Мама наша, звичайно, теж частенько щось готували — прийдуть завжди звідти і плачуть. Я якось теж до них зайшов, пошту поштар просив передати, там газети, журнали, листи з армії — завжди, казали, пишуть йому. Такий він блідий, сумний лежав. Звичайно, замість весілля у ліжку нудьгувати! Навіть мені зрадів, в шахи зі мною зіграв, питав, де я вчуся, я розповів усе, і що у вас живу. Нагадав, що ви влітку приїздили і в них були. Він усе так уважно слухав. Як я сказав, що вже незабаром заняття починаються, треба їхати, він тоді каже: «Ну, вітай свою вчительку, не забудь. Я тут з нею познайомився, пам’ятаю». А за кілька днів його відвезли, і мати Серафима з ним поїхала. Переказували, що вже краще, вже ходить помаленьку.

— Шкода хлопця, так не пощастило, — мовила Літа Миколаївна і, не криючись, витерла мізинцем сльозинку.

Дівчатка трохи не плакали.

Поряд у вітальні Толя, дуже музикальний хлопець, насвистував і підбирав на розстроєному піаніно марш «Прощання слов’янки».

— Тьотю Літо, я вам не заважаю?

— Ні, Толечко, грай, грай, я люблю цей марш. — Раптом вона рвучко встала і пішла до себе, ні на кого не дивлячись.

«То мати божа жінкам клопоту невпрогорт посилає, щоб думки не ятрили», — казала одна жінка.

Перед тією ялинкою хлопці-трудолюбці особливо готувалися. Ялинку влаштовували щороку, про це дуже дбала Літа Миколаївна. А втім, вже третій рік війни — «пан» поморщився, коли Літа Миколаївна почала свої ялинкові клопоти. Хлопці це відчували і тривожилися навіть, що нічого не вийде: він до чогось причепиться і не дозволить, а спитати вчительки боялися, щоб не наврочити. Та от на заняття Літа Миколаївна прийшла якось дуже весела.

— Хлопці, давайте сьогодні швиденько повчимося, а то ж треба до новорічного діла братися. Митько, як Борис з гімназії повернеться, гукай його сюди, він нам буде потрібний.

Митько став у неї правою рукою, хоч не перший у навчанні, але перший помічник в усяких організаціях спільних справ і беззаперечний авторитет для хлопців. Він ніколи не зловживав для себе своєю близькістю до ваненківського дому, своїм становищем рівного у дитячому товаристві молодшого ваненківського покоління, це всі знали і бачили, що Літа Миколаївна не дає йому ніякого попуску у навчанні. Знали ще, що він завжди постарається вигородити товариша, хоча після того наодинці поговорить з ним «без знижок». Дмитро міг звернути увагу Літи Миколаївни на якусь біду у молодшого, але ніколи ніяких пліток не переносив. Для нього то були два різних світи — на Різницькій у Ваненків і в Трудолюбії на Спаській. На жаль, тепер його життя проходило тут, у Трудолюбії.

Хіба треба казати, як сьогодні вчилися всі хлопці, як старші стежили за малими, щоб і переписали швидше, і стовпчики арифметичні повирішували, і свої задачки розв’язали хутенько. Вже одвіку було заведено, навіть у старшій групі, хто швидше розв’яже, той тихенько роз’яснює тому, хто ще сопе. Переписувати не дозволялося, а показати — це був закон! Проте що таїти — на іспитах, особливо коли складали далі, в інше училище, Літа Миколаївна завжди наказувала, щоб сильніший сів поряд із слабшим і дав змогу, в разі розгубленості, переписати. Так і «біженців» тримали — учителька їх ще з Різницької ставила парами! Ці маленькі хитрощі вона аж ніяк не вважала якимось злочином проти моралі!

Митько був уже в старшій групі і мав після літа вступати до ремісничого училища. Воно, між іншим, містилося навпроти Трудолюбія, і на ньому висіла дошка, що в тому будинку колись вчився Гоголь! Тільки тоді, звичайно, воно не було ремісничим, а звалося повітовим.

Про гімназію Митько не думав. У нього були вправні руки. «Матимеш ремесло в руках — за пазухою не носитимеш, завжди у майстри вийдеш, — казала Літа Миколаївна. — А там сам побачиш, куди шлях поведе».

Зараз