Читати книгу - "Пан Халявський"

Олексій Пантелеймонович отетерів від такого розумного уподібнення і, дивлячись на нього довго й роздумуючи глибоко, спитав поважно: «Якої школи ви досягли?»

— Записаний був у інфімі, — меланхолійно відповідав Кіндрат Данилович, — та як уперше входив до класу, то дуже завинив, і тут же був одведений під дзвінок, де, одержавши належне, одразу ж прожогом утік і далі не тільки до школи не входив, а далеко обминав і весь будинок її.

— Дивно! — промовив Олексій Пантелеймонович, здвигаючи плечима. — А ви свою дисертацію виголосили логічно і конклюзію зробили за всіма правилами риторики.

У відповідь на се Кіндрат Данилович шанобливо вклонився Олексієві Пантелеймоновичу.

Батенько, слухаючи наш іспит, спітніли дуже, звісно, від внутрішнього хвилювання. Та й не дивно: хай усякий батько поставить себе на їхнє місце. Прийнявши поздоровлення з щастям, що мають таких незвичайних дітей, вони погладили нас — навіть і мене — по голові й наказали йти в паничівську кімнату.

Під час нашого іспиту доміне Галушкинський відлучився: їздив до знайомих. І без нього брати мої були в захваті від своїх пасажів, що так вдалися їм. «От як ми сих учених обдурили (пошили в дурні. Се слово найкорінніше бурсацьке, та, як чую, воно вийшло з свого кола й пішло далі), — майже кричав з радості брат Петрусь. — Прекрасне правило доміне Галушкинського: коли люди, розумніші за тебе, вже близькі до того, щоб викрити твоє незнання, так напусти їм туману, і ти найпростішою пропозицією спиниш їх, одвернеш від предмету й змусиш припускати в тебе більше знань, ніж оних буде в тебе наявно. Дякую Platon’ові, Ciceron’ові, Socrat’ові. Вони прикрили моє невігластво, і — будь я гунстват, якщо згодом не будуть мене в таких випадках наслідувати, щоб за недоумством сховати своє невігластво».

Що ж робили матінка під час нашого іспиту? О! Вони, через свою материнську гарячність, не втерпіли, щоб не підслухати за дверима; і, бувши найбільше від усіх задоволені мною за те, що я один відповідав до ладу і так, що вони могли мене розуміти, а не так — казали вони — як ті лобурі (себто брати мої), котрі чорти його батька знають, що вони мололи з сих дурних наук; і дали мені великий медяник та наказали пограти на гуслах, приспівуючи.

Я пропустив сказати про важливий пасаж у житті моєму, котрим особливо потішав матінку, коли повернувся з училища додому.

У місті в меланхолійні години доміне Галушкинський часом грав на гуслах, котрі він якось придбав і на котрих він майстерно вигравав вісімнадцять п'єсок. Випробовуючи мене щодо вчення в тому чи тому, він надумав: а чи не візьмусь я хоч на гуслах грати? І заходився випробовувати моє обдаровання. І що ж? Я взявся, зрозумів і вигравав аж п'ять п'єсок і половину шостої й усе дуже справно, не запинаючись, а особливо чудово гуділи в мене баси, хвилин п'ять не замовкаючи.

З цим новим талантом, що відкрився в мене, я прибув додому, привізши з собою і гусли, котрі стали моєю власністю через міньбу на одну річ з одежі. Добре. Ось я, не кажучи нічого, та й вніс їх до матінчиної опочивальні. Вони подумали, що се скринька, так просто — і нічого собі… Та треба ж було бачити їх подив і, кінець кінцем, радість, захоплення, нестяму, коли я, відкривши гусла, став перебирати по струнах, щоб показати, що я дещо на гуслах граю.

Витерши радісні сльози та розцілувавши мене, вони загадали мені грати. Я вразив їх! Я заграв і заспівав. Голос мій проти колишнього ще вдосконалився і, перейшовши з дишканта в тенор, став дзвінкіший і різкіший. Я грав і співав відомий кантик: «Вже ж я муку лютую терплю заради того, кого вірно люблю». Матінка плакали ридма й потім пояснили мені, що, мовляв, ся пісня як навмисне складена на їхню комплекцію, «що вже я терплю від твого батька, так і не приведи господи нікому! І все те заради того, — кінчили вони за віршотворцем, — що вірно його люблю! Повтори, душко, ще цей солодкий кантик». І я співав, а вони ридали.

Потім я заспівав другий кантик: «Міркував я багатенько, хто на світі щасливенький?» Він їм подобався музикою, а не словами: «Цур їй, душко! Се мужська, не грай при жінках. Я, та гадаю, що й уся жіноча стать не тільки самі не люблять міркувати, а й тих, хто міркує, не люблять. Чи не знаєш іншої якої!..»

Я заграв: «Ой де ж, ой де сховатися? О лютий день! О лиха година!» Слухали вони, слухали і раптом мене спинили: «Не грай і сієї, — сказали вони, — се, бачиш, складено на страшний суд. Тут розуміють і лютий день, і лиху годину, і де сховатися!.. Ох, боже мій! Я і подумати боюся про страшний суд! Я, дякувати богові, християнка: так я сю жахливу думку усуваю від себе. Чи нема іншого кантика?»

Я вмів жваво вигравати «Камарицьку», під яку, як мені казали, і мертвий би не влежав, а затанцював; проте не грав при матінці, боячись, щоб часом не розібрала їх музика й щоб вони не пішли танцювати, що вельми непристойно було б у тодішньому їхньому меланхолійному захопленні. Отож я заграв і заспівав «Владичице душі моєї, спізнай, якою пристрастю палає дух нещасний». Коли се бачу, встали від мене, почали ходити по кімнаті, щось шепотіти з великим почуттям і, б'ючи себе в груди, втирали сльози. Що вони були неписьменні,