Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Зовсім ні. То було одне з найбезпечніших місць у тодішньому Львові. Мешканці комуни дуже цінували можливість мати дах над головою, тому ретельно стежили за дотриманням порядку. Тут панували дуже суворі закони. Тих, хто порушував порядок, виганяли. Усіх тутешніх повій регулярно оглядав лікар, і якщо він діагностував венеричне захворювання, то такій жінці знаходили іншу роботу в лікарняній господарці.

— Тобто керували всім повії на пенсії? — і Галина намалювала одну жінку в білизні та в панчохах, котра готувала щось у кухні, й другу, поряд із нею, котра прибирала.

— Виходить, що так. Щороку з-поміж відомих і заможних міщан обирали для тієї установи опікунів. Одним із них був, наприклад, знаменитий бургомістр та історик Львова Бартоломей Зиморович. Львів’яни охоче жертвували на лікарню і на храм, а на Зелені свята кожен вважав своїм обов’язком помолитися тут.

Одного дня через багато років після тієї розмови Галина взяла Олеся й пішла з ним на прогулянку. Якось непомітно вони опинилися з морозивом на тій самій лавці, на якій вона сама колись сиділа з мамою.

— Коли твоя прабабця була маленька, то ходила після школи сюди, — промовила Галина до Олеся. — На розі цієї площі, яка тоді називалася площею Святого Духа, стояв кіоск Кавураса зі солодощами. Там продавали неймовірно смачну халву. Твоя прабабця розповідала мені, що, коли їй залишалися гроші зі шкільного обіду, вона завжди приходила сюди і купувала маленький пакуночок за десять ґрошів або великий — за двадцять. Біля прилавка стояли її однолітки, котрі мучилися тим самим вибором: маленький пакуночок чи великий? На око важко було визначити, що вигідніше: два маленькі чи один великий, — тож рішення приймали щоразу різні. Ті, хто вже купив халву, сідали їсти її приблизно тут, де ми зараз їмо морозиво. А там, — Галина махнула рукою в бік «Віденської кав’ярні», — тоді теж працювала Віденська каварня, і на ній був електричний годинник — дзиґар, як тоді називали. На нього слід було позирати час від часу, щоби не запізнитися додому на обід.

— Годинник був тільки один? — зацікавився Олесь.

— Ні,◦— відповіла Галина. — Ще був на Ратуші. Тільки звідси його не видно.

Бабця Софія ціле життя збирала жіночі журнали і пам’ятала багато такого, про що в радянські часи жіночі видання не писали. Писали натомість журнали дорадянські, чимало яких вона зберегла у своїй колекції. Ті давні часописи виходили здебільшого польською мовою, і саме за ними бабця Софія вчила польської Галину. Журнали з картинками та з викрійками здавалися Галині цікавішими за надто дитячий польський буквар «Елєментаж», і вона охочіше заглиблювалась у детальні пояснення, як саме слід шити ту чи ту сукню, капелюшок, накидку, ніж у примітивні римовані віршики. Іноді Софія разом із Галиною читала й «Радянську жінку», де мами не лише мили рами, як у радянських букварях, а і натирали скло до блиску зібганими газетами, намоченими у воду з кількома краплинами оцту, вишивали квадратні маки за чорно-білими малюнками, готували торти з порошкової суміші, що називалася «Космос». Іноді радянські мами дозволяли собі відпочити від домашніх справ і накладали на обличчя маски з жовтка чи зі сметани, з вівсяними пластівцями чи зі шматочками свіжої полуниці або огірка і сідали поніжитися на балконах, розсунувши прання та завали старих меблів, які все ще було шкода викинути, хоч уже не було де подіти.

Галині іноді снилися химерні сни, в яких вишита хрестиком червоно-чорна українська абетка накладалася на вижовклий папір старих книжок із текстом про те, що «сукня, форми якої ми тут наводимо, вийшла з французької майстерні пані Мерсьє» і про те, що «нинішна мода на вовняну одіж є практична, а також додає жіночому тілу мягкости, береже від застуди, приємна в дотику і практична до подорожі, а всякого рода „гальки“, трикотові майтки, грубі кафтаники — вже ніхто не носить, сьогодня дивимося на них згори. Зимуємо дуже добре без них — у вовняних панчохах і вовняних реформках — і не мерзнемо, а займаємося совганням чи санкуванням, се дешевий спорт, бо одні саночки послужать кілька зим».

А потім убрана у французьку сукню початку століття дама сідала вишивати червоні й голубі маки, тримаючи перед собою вирізку з «Радянської жінки», а на звороті польські літери оповідання з літературної частини львівського часопису «Щоденник паризької моди» плавно перетікали в кирилицю, обіцяючи продовження жвавої розповіді:

«Був чудовий ранок, свіжий і запашний, коли на дорозі, що вела через гаї та острови, які ще поблискували рожевими перлинками роси, з пагорба в долину спускався герой нашої історії Казімеж Білчинський. Він їхав на невеличкому конику, звичайнісінькому, в якому марно було би шукати якоїсь певної раси, але спритному та молодому».

Проте траплялися серед цих ідилічних записів і доволі моторошні пасажі. Наприклад, про «ірріґатор», яким «треба піхву переполокати щодня», чи про «закривлену рурку в бляшаному пуделку, яка кінчиться лійкою» і з допомогою якої слід щодня робити «парівки» на лице, «закривши голову простирадлом», а потому натирати шкіру «чистою бензиною». Годі й казати вже про «арсен у піґулках, кроплях або в ін’єкціях — ще один середник для піднесення краси, якого уживає паризьке жіноцтво».

На думку тодішніх експерток, найшкідливішою для жіночого здоров’я була «умова праця, яка з’їдає нерви значно більше, як фізична. Жінкам, що працюють фахово, у школі чи в бюрі, треба плекання тіла, щоденних купелів, свіжого воздуху, щоби своє здоровля удержати в рівновазі. Без здоровля нема краси!»