Читати книгу - "Маг"

— Бо я медіум і ясновидець.

Він спустився сходами, перетнув передпокій і ввійшов до своєї кімнати. Двері зачинилися, знову наплинула тиша.

Ліжко виявилося дешевим, залізним. Крім стола, нічного столика, килима й крісла, тут ще було старе, замкнене на ключ касоне, що стоїть у кожній хаті на Фраксосі. Годі й уявити таку спальню для гостей на віллі мільйонера. Голі стіни, тільки висить знімок кількох селян на тлі якогось будинку — саме цього. Посередині стоїть не старий ще Кончіс у солом’яному капелюсі й шортах. Одна-єдина жінка — селянка, але не Марія, бо на світлині їй стільки, скільки нині Марії, а сфотографовано групу, цілком очевидно, двадцять-тридцять років тому. Я підніс лампу й зняв фото, щоб подивитися, чи немає напису на звороті. Немає. Прилипнувши розчепіреними лапками до стіни, тендітний гекон видивлявся на мене затуманеними очима. Геконам подобаються кімнати, що стоять порожняком.

На столику біля узголів’я лежали плоска раковина, що служила попільницею, і три книжки — збірка оповідань про привидів, стара Біблія і тонкий великоформатний том під заголовком «Краса природи». Оповіді про привидів подано як документальні, «підтверджені принаймні двома гідними довіри очевидцями». Заголовки — «Пасторат у Борлі», «Острів людини-тхора», «Деннінґтон-роуд, 18», «Кульгавий» — нагадали мені той час, коли я хворів в інтернаті. Погортавши «Красу природи», я з’ясував, що стать усієї природи жіноча, а вся краса — це груди. Сфотографовано безліч грудей у різних ракурсах, що далі, то більшого плану, а на останньому знімку — нічого іншого, крім цицьки з темним, завеликим соском, що випинався з середини ґлянцевої сторінки. Надто вже нав’язливе, щоб бути еротичним.

Узявши лампу, я пішов до ванної. Добре споряджена, з аптечкою, набитою розмаїтими ліками. Я розглянувся, шукаючи слідів жінки, та нічого не знайшов. Протічна вода годилася тільки для чоловіків — холодна й солона.

Повернувшись до спальні, я простягся на ліжку. За відчиненим вікном розкинулося по-вечірньому блідо-синювате небо, понад деревами на півночі блимтіли перші зірки. Надворі монотонно, з гідною Веберна[71] недоладністю, зате в чіткому ритмі, сюркотіли цвіркуни. Від хатки під вікном долинав гомін, пахло варивом. У віллі залягло мертве безгоміння.

Кончіс дедалі дужче пантеличив. Інколи бував такий категоричний, що мене брало на сміх і кортіло поставитися традиційно — по-ксенофобському, на зразок моїх співвітчизників, що зневажають жителів континенту. Інколи ж, майже проти моєї волі, він викликав пошану — і не тільки як багач, власник вартих заздрости творів мистецтва. А тепер налякав мене. З ось такого безпричинного ляку перед надприродними явищами я раніше кепкував, коли ним проймався хтось із знайомих. Нині я ходив під враженням, що мене сюди запросили не з гостинности, а з іншої причини. Цей багатій хотів використати мене в бозна-який спосіб. Треба відкинути здогад про гомосексуалізм: кілька разів траплялася нагода, й він її змарнував. Крім того, Боннар, наречена, альбом із грудьми… Та ні, річ не в гомосексуалізмі.

Йшлося про щось інше, набагато чудніше. «Ви обранець?.. Я медіум і ясновидець…» — усе це вказувало на спіритизм, обертові столи. Ймовірно, дама з рукавичкою — якийсь медіум. Щоправда, Кончісові не властиві маломістечкові, понад міру вишукані манери й звичка каламутно висловлюватися — риси, які я завжди пов’язував з організаторами спіритичних сеансів, але добре видно, що йому не чужі окультні науки.

Закуривши сигарету, я усміхнувся. Нехай мені й трішки страшно, та тут, у голій кімнатці, це дрібниця. Правду кажучи, мною аж тіпає від нездорового збудження. Кончіс — це не що інше, як випадковий чинник, нагода в слушний час. Ото, як колись в Оксфорді, я, відбувши в цноті семестр, знайомився з першою-ліпшою дівчиною й починав із нею роман, так тепер разом із цим принагідним стариганом беруся до чогось гостро бентежливого. Якимсь чином воно пов’язане з прагненням побачитися з Алісон. Знову хочеться жити.

В оселі панувала смертельна тиша, як у черепі. Дарма, у нас 1953 рік, і я не вірю в Бога, а тим більш — у спіритизм, духів та іншу бридню. Я лежав, поки минали умовлені тридцять хвилин, і цього вечора безгомін у віллі відлунював скоріше спокоєм, ніж тривогою.

Коли я зайшов до концертної зали, там світилася лампа й нікого не було. На столі біля печі стояла таця з пляшкою узо, глечиком води, чарками та мискою великих синьо-чорних амфіських[72] маслин. Я налив собі трохи узо й розвів водою, так що воно скаламутніло й побіліло, а тоді з чаркою в руці почав обхід книжкових полиць. Книжки розставлено за тематикою. Дві шафи головно французьких медичних видань, серед яких чимало з психіатрії, і це не дуже пасувало до спіритизму. Ще дві шафи наукових праць з різних країн світу, кілька полиць з філософськими трактатами, багато книжок у галузі ботаніки та орнітології, здебільшого англійських і німецьких. Переважна більшість решти бібліотеки — це тисячі автобіографій та біографій, зібрані без розбору: Вільям Вордсворт, Май Вест, Клод-Анрі Сен-Сімон, генії, злочинці, святі, нікчеми. Безлике розмаїття, як у публічній читальній залі.

За клавесином, під вікном, стояла низька засклена шафка з кількома античними творами мистецтва. З одного боку стояли ріг для пиття — ритон у подобі людської голови й питтєва чаша — килик із чорним узором, з другого боку — невелика амфора з червоним орнаментом. На шафці поставлено фотографію, годинник із вісімнадцятого сторіччя й білу емальовану табакерку. Я обійшов обертову табуретку, щоб розглянути еллінський посуд. Вражав геть непристойний малюнок на дні неглибокого килика: жінка з двома сатирами. У жодному музеї не наважилися б виставити на огляд також і амфору з мальовидлом відповідного змісту.