Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Я ніколи не помічала цього, але Тор увесь час носив у жилеті крихітного плюшевого ведмедика — якраз на такі випадки. Коли він дістав його з кишені й підняв руку хлопчика, щоб покласти ведмедика йому на груди, страх у малого геть зник. Перш ніж він торкнувся носом ведмедика, на його обличчі промайнула усмішка. Це був один з тих моментів, які нагадують нам, навіщо ми робимо свою справу.

Коли ми доправили його на базу, у шпиталь, я не могла не думати про нього. Я раз по раз навідувала маленьке янголятко, як, зрештою, й інших своїх пацієнтів. Хотіла подивитися, як його справи. З кожним днем його вигляд кращав. На третій день я прийшла побачити хлопця, однак його вже не було. Я засмутилася, що ми не побачились, але водночас відчула величезну радість від того, що він вилікувався і зміг повернутися додому. Одна з медсестер, з якою ми були знайомі, підійшла до мене. Я усміхалася, позираючи на його порожнє ліжечко.

— Мені дуже шкода. Гадаю, для його маленьких легенів це було занадто.

Йому не стало ліпше — він захворів на пневмонію й помер уночі. Я пішла звідти, силкуючись переконати себе, що все гаразд. Він помер тихо. Але, хоч як мені це уявляється, я й досі плачу за тим гарним хлопчиком — жертвою жахливої війни.

Досить скоро нас замінив інший екіпаж — на шеститижневу ротацію, і ми полетіли в Кандагар. Нам страшенно не подобалося повертатися під мікроскоп генералітету та інших «нерів», однак перебування на Кандагарському аеродромі (КАД) мало свої переваги. Ми знову працювали змінами по дванадцять годин і мали дванадцятигодинні перерви, під час яких можна було добряче виспатися (якщо тільки в когось із восьми співмешканців не вмикався чортів будильник). Пристойна чашка кави в канадця Тіма Гортонса нам також була за щастя.

Помешкання в КАДі були чимось схожі на трейлери подвійної ширини. У кімнатах з цементованою підлогою стояли чотири двоповерхові ліжка й вісім шаф з ДСП. Кожна шафа мала по дві шухляди. Вікон не було. Але трохи нашої фантазії — і ці вбогі кімнати ставали досить затишними.

Я купила за сто доларів чудовий афганський килим, постелила його на цемент, повісила простирадло, щоб мати трохи приватного простору, і почепила над головою кілька різдвяних ліхтариків, аби підсвічувати собі й не заважати тим, хто працює в іншу зміну. Я замовляла їжу в інтернеті, і мені надсилали поштою харчі, які можна було довго зберігати. Наприклад, молочний порошок, що його я розводила й додавала в кашу, принесену з їдальні. У їдальні завжди був тільки сік, газованка та вода. І, як не дивно, молоко нагадувало мені про дім, за яким я сумувала найбільше.

А ще в КАДі було весело — завдяки товариським людям. Тут я особливо тісно зблизилася з армійськими колегами. Ми часто літали ескортом з неозброєними хлопцями на санітарних вертольотах. Це екіпажі, чия основна місія — медична евакуація, їх залучають, щоб наші зусилля були результативнішими. Червоний Хрест висунув вимогу, щоб ніхто з нас не мав зброї, але нашим ворогам це було байдуже. Вони ладні були вбити і того, хто намагався врятувати життя (часто-густо афганське), і того, хто в них стріляє. Мені поміж місіями дуже подобалося спілкуватися з санітарами. Їхня тактика неймовірно відрізнялася від нашої, і я відчувала, що розуміння того, як вони літають, а отже, здатність передбачати дії під час місії, зробило мене кращим пілотом.

Коли ми були на зміні й чекали в ТОЦі, то мали довжелезний список варіантів, де себе прилаштувати, щоб збавити час між завданнями. Я, звичайно ж, відігравала належну кількість годин на «Ікс-боксі», однак мені більше подобалося перевіряти спорядження й чистити зброю. Це був ритуал. На початку кожної зміни я йшла до шафки й пересвідчувалася, що все лежить точно там, де має лежати. Проте на одній зі змін на мене чекав сюрприз. Боєприпаси суворо контролювали, і на те були причини. Після кожного користування зброєю треба було звітувати перед командною ланкою. Під пильною увагою був кожний набій. Того дня я ошелешено дивилася всередину шафки, аж поки усвідомила, що сталося. У мене не вистачало магазина дев’ятиміліметрових набоїв. Це неможливо! Ніхто не поводився зі спорядженням так обережно, як я.

Я перевернула всю шафку догори дриґом, шукаючи магазин і відмовляючись визнати те, що його немає. Я перетрусила кожну кишеню, вивернула кожну сумку й у розпачі провела пальцями по краях шафки. Я шукала майже двадцять хвилин. Потім почула за спиною гиготіння, від якого в мене волосся на потилиці стало дибки.

— Щось загубила?

То був Річард — чоловік, який сказав, що не хоче зі мною літати, бо я жінка. Він спирався на шафки з протилежного боку кімнати і їв «Дінь-Дон»[5]. Річард похитав головою, коротко усміхнувшись, і пішов геть. Я нутром відчула, що це він забрав магазин, і в мене немає шансів його знайти. Тільки-но по радіо пролунало повідомлення про готовність номер один, я відразу ж кинулась у Центр і опинилася на злітній смузі; серце калатало, у животі корчило. Зазвичай, підходячи до вертольотів, я згадувала, навіщо я тут, щоб не з’їхати з глузду, одначе цього разу все було інакше. Я й досі лютувала. Потім звела очі й побачила світло в ТОЦі армії, тож вирішила навідати їх. Мені б не завадило побачити дружні обличчя. На жаль, я вже знала з досвіду, що