Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

— Перепрошую! — похопилася секретарка. — Але П'ятаков, сам керівник київських більшовиків, виступив загально проти цих тез, бо створив окрему платформу для київських більшовиків.

— А! А–га–га–га! — зареготав Грушевський. Сміх у нього був кумедний: він сміявся не видихаючи, а, навпаки, вбираючи повітря в себе. Тому сміх виходив уривчастий, з присвистом і якимсь неначе присьорбуванням, немовби він заливається водою і от–от захлинеться. — Га–га–га! От і чудово! Нехай перегризуть один одному горлянку! Смійтеся ж, смійтеся, панно Софіє: це тільки на добре!

Обличчя секретарки одначе залишилось нерухомим. Галечко було лише двадцять п'ять років, але вона вже усвідомила, що жінкам замолоду сміятися шкідливо: можуть набігти передчасні зморшки на обличчя. До того ж сміятись було ще зарано: не всі київські більшовики схвалили платформу П'ятакова і вирішили обговорювати ленінські тези далі.

— Ви мене потішили, панно Софіє, — сказав Грушевський, пересміявшись. — Потіште ще раз: може, вам відомо, в чому ж розходиться «товариш», — слово «товариш» він саркастично підкреслив, — «товариш» П'ятаков із «товаришем» Леніним?

— Таки по всіх пунктах, пане професоре.

— От бачите! — Грушевський навіть потер руки від задоволення. — А саме? Прошу вас, якщо ви поінформовані?

— Ленін відкидає співробітництво з меншовиками, що зрадили інтернаціоналізм та підтримують війну на оборону, а П'ятаков вважає, що потрібний контакт з усіма соціалістичними партіями… Ленін висуває гасло — соціалізувати землю та передати її безкоштовно малоземельним селянам, а П'ятаков пропонує передати її в державний фонд, а там Установчі збори вирішать форми переділу землі… Ленін заявляє, що не повинно бути жодної підтримки Тимчасовому урядові, а П'ятаков обстоює, щоб Тимчасовий уряд тимчасом підтримувати, тільки змінивши його склад… Ленін закликає переходити від революції буржуазної до революції соціалістичної, а П'ятаков доводить, що це передчасно…

Кожне повідомлення Грушевський зустрічав веселим реготом. І з чого б то цей П'ятаков причисляв себе до купки більшовиків? Він же міг би в поважній меншовицькій партії посісти місце лідера поруч з якимсь Даном чи Церетелі! А втім, зараз дуже добре, що він — в більшовиках! Нехай розколе цю чортову партію, нехай підуть більшовики один на одного з кулаками! От буде сміху!

Галечко тим часом докінчувала викладати розходження між Леніним та П'ятаковим, видимо, старанно обігнавшись по газетах з дискусіями серед київських більшовиків.

— Ленін, як відомо панові професорові, проголошує право націй на самовизначення — аж до відокремлення в самостійну державу. А П'ятаков, прошу пана професора, вважає боротьбу за національне визволення віджилим буржуазним забобоном: національне визволення, мовляв, справа буржуазії, а пролетаріатові воно ні до чого. Прецінь, в умовах Російської імперії, П'ятаков згодний погодитись з цією тезою — для поляків, але категорично виступає проти права на самовизначення для української нації…

— Що?! — урвав регіт і аж підскочив у кріслі Грушевський. — Нахаба! Негідник!

— Так, прошу пана професора! Він обстоює, що українці — не нація, а тільки — народність. Нібито українські трудящі навіть не розуміють української мови, якої, мовляв, і взагалі нема, бо її вигадали галицькі інтелігенти і, зокрема, пан професор Грушевський…

— Хе!..

Грушевський замірявся вже вигукнути якийсь особливо дошкульний прокльон на голову нахаби П'ятакова, але засікся, почувши останні слова секретарки. Така висока оцінка його діяльності йому лестила: честолюбство не було останньою рисою в характері чільного діяча українського національного відродження. Проте обурення переважило–таки, і він, гнівно тріпотнувши бровами, мугикнув:

— Пан П'ятаков переоцінює мої заслуги перед українською мовою! А в решті його, гм, погляди нічим не відрізняються від горезвісної концепції царського міністра Валуєва: «української мови нема, не було і бути не може». Можете це занотувати, панно Софіє, до вашого студійного зошита — там же, в частині шостій, тільки до параграфа сто тридцять першого, що має назву «Нищення українства»: ставлення російської плутократії до українства залишається незмінним, до якої б соціальної мімікрії не вдавалися нові формації великоросійського імперіалізму…

Професор, можливо, вичитував би лекцію ще довший час, коли б цю хвилину в кабінеті не розітнулось гуркітливе, оглушне деренчання — наче сигнал на сполох з пожежної каланчі. Це дзвонив телефон: в ті часи користувалися ще примітивними телефонними апаратами фірми Ерріксон.

— Перепрошую! — скрикнула секретарка. — Дозвольте, пане професоре? Можливо, то алярм бойовий з залізничного двірця, що поїзд має вже ся дебаркадерувати?

Поки секретарка провадила розмову телефоном, Грушевський закручував бороду джгутом і щосили сіпав цей скрутень, неначе замірявся геть вискубти волосся з підборіддя. Від болю він жалібно повискував, а потім шипів і шкварчав, неначе яєчня на пательні.

Галечко не дала відбою і повернулася дещо збентежена.

— Перепрошую пана професора, але то не з двірця. Очевидячки, поїзд таки ся запізнить, як