Читати книгу - "Книга змін"

— Ну, за зустріч! — поквапився підняти чарку з горілкою молодий капітан.

Він різким рухом відправив уміст чарки в горло й навіть не скривився. Батько осудливо похитав головою, але нічого не сказав. Син часто перевертав у себе чарку, не чекаючи тостів. Не диво, що капітан швидко захмелів і його діалоги з легкістю переходили в монологи.

— Там повне лайно. Спочатку ми жили в готелі. Потім нас перевели в побутовий комбінат. Простіше кажучи, якась заводська лазня. Кажуть, не з’являйтесь на вулиці, щоб місцеві не знали, що ви російські офіцери. Але як не з’являтися? То одне треба, то друге. І взагалі, дивлячись на одні й ті самі пики навколо себе, можна з глузду з'їхати.

— А наречена ж хто? — запитала Роза, але капітан відмахувався.

— Завтра все побачиш… А там дівчата діляться на тих, хто на тебе кидається, і на тих, хто в тебе хоче кинути чимось важким.

— Не люблять вас?

— Хто любить, хто не любить… Яка різниця? А за що нас любити? — вигукнув раптом капітан. — Ви вірите телевізору, так? Нас там немає? Так от, я вам правду скажу. Це ми обстрілюємо донецький аеропорт. І це ми стріляємо по Донецьку.

Тут Роза ойкнула, а батько офіцера налив собі чарку.

— Як це ви стріляєте по Донецьку?

— А так.

Молодий чоловік поспіхом підсунув до себе тарілку огірків.

— Дивись. Це аеропорт. Олів’є — це Донецьк. Між ними стоїть моя батарея, — він поставив між олів’є та огірками заварний чайник, повернувши його носиком до зеленого соління.

— Це моя артбатарея. Вона б’є по аеропорту сто двадцять другим калібром. Сто двадцять два міліметри. Годину-дві попрацюємо, а потім приходить нова цілевказівка. І ми розвертаємо системи в бік нових цілей.

Капітан розвернув чайник на сто вісімдесят градусів.

— Отак. Що тепер перед нами?

— Олів’є, — несміливо сказала Роза.

— Донецьк, — виправив її батько капітана.

— Молодець. Правильно, Донецьк, — похвалив батька за кмітливість офіцер. — І ми отримуємо наказ на залп у цей бік. Я командую «триста тридцять три», і ми випускаємо «руб-двадцять-два» по донецьких кварталах.

— Скільки?

— Ну, це ми так калібр наш величаємо. Щоб простіше було.

Батько спохмурнів. Роза подивилася на капітана так уважно, ніби намагалася запам’ятати незнайоме обличчя.

— Виходить, телевізор бреше?

— Так, Розо, так! — скрикнув хлопець. — Телевізор і Путін брешуть. Ми колпашимо по Донецьку. Ми, а не укри. Вони, напевне, теж стріляють. Але не думаю, що вони цілеспрямовано накривають мирні квартали. Вони кажуть, що дотримуються угоди, а фактично просто дістати не можуть. Тільки їхні диверсанти заходять. Путін бреше, що нас там немає. Путін бреше, що ми не стріляємо по Донецьку. А робимо ми це для того, щоб місцеві ненавиділи укрів. Десять пострілів по огірках, один по олів’є! Розумієте? І всі ці жахливі картинки, все це лайно, ця ненависть, ці жертви, розірвані тролейбуси, — все робимо ми. Все роблю я, капітан російської армії.

Роза зупинилася. Їй перехотілося брати з тарілки огірки.

— Слухай, може, ти вже не повернешся туди? — несміливо запропонувала вона свій варіант розв’язання проблеми. — Ти ж, мабуть, доброволець?

— Доброволець, — сумно посміхнувся він. — У добровільно-примусовому порядку.

— Тоді кидай це все. І їдьмо в Астану, до мене.

І раптом сумна усмішка зійшла з обличчя офіцера.

— А як же мої хлопці? Вони ж там. Моя батарея. Знаєш, скільки їх загинуло? Знаєш, скільки моїх бійців хохли під Донецьком поклали?

Він раптово став злим. Лютим:

— Хохлы моих парней тоже пачками колпашили. Я не успевал развернуть батарею, как они давали залп по нам. У них был где-то хороший корректировщик. А еще на маршах нас, бывало, встречали их партизаны. Сволочи, как же точно они нас били! Как же я их ненавижу, нациков этих, укров!

Вона спробувала знайти здорове розумне зерно в його словах і зробити так, щоб і молодий капітан його теж побачив. Розумне, здорове.

— Слухай, це ж ви до них прийшли.

— А мне это без разницы, Роза. Кто к кому и куда пришел. Все просто. Они положили моих, и я их ненавижу. Этих салоедов, хохлов, укров. Суки, свободы они захотели! Болт вам, а не свободу, поняли?!

Це він вигукнув у простір і вдарив кулаком по столу так, що брязнули кришталеві чарки.

— Ненавижу!

Батько капітана підвівся з-за столу й підняв молодика за плечі.

— Так, синку, тобі пора спати, — по-батьківськи лагідно сказав він. — Завтра важливий день.

Вони залишилися вдвох на кухні. Роза склала руки на столі й порожньо, безглуздо дивилася на миску з олів’є. Батько капітана довгими пальцями крутив обідок чарки. Обоє мовчали. Нарешті чоловік перервав мовчанку.

— Він там дуже змінився, ти бачиш. Це схоже на алкоголізм. Він розуміє, що робить щось на зло собі, але не може спинитися.

Розі на мить здалося, що вона чужа на цій добре знайомій кухні. Але мить минула. А чоловік шукав слова виправдання для сина.