Читати книгу - "Помирана"

— Ну, і шо ти зробиш? — глузливо виставив він свої шпичасті кулаки.

— Так… Нельсон де? — відступила вона, тримаючи лезо напоготові.

— Щитай, шо вже ніде. Чорнуху свою пить остався, — Веня розчинився в пітьмі коридора. Сходами залопотіли його квапливі кроки.

Божена привалилася спиною до стіни. Почула гуркіт власного розбурханого серця. Раптом внизу живота ніби затріпотів метелик — це дитина зробила перший відчутний порух в утробі.

Гена зазирнув у холодний темний колодязь, де нічого не було видно. Від випарів чорнухи закрутило в носі.

— Ей, ти живий там? — крикнув він своїм зухвалим фальцетом.

— А ти шо тут забув? — долинув голос Нельсона.

— Посторожу тебе, поки Капрон у будці одсипається, — весело відповів Гена.

Він підняв камінець, кинув у шахту. Потім ще один, потім ще. Камінці падали наче в болотяну твань, приглушено булькаючи. Гена не прислухався, робив це машинально, тим часом про щось роздумуючи.

— Чуєш, лободзип, — зважився нарешті він. — Шось тобі розкажу. Однаково ти — не живець…

— Спусти трос, потім поговорим, — зажадав Нельсон.

— Не бикуй, а слухай сюда. Це я Туза здів. Я. Потім руку його підкинув на Корито, шоб вас з толку збить. А ти догадався, шо воно до чого. Тіки ти не розібрав, хто. Ти коли біля сараю крутився отам на полі, я боявся, шо поймеш. У сараї під помостом кості лежали. А тут якраз хтось коробку Гектора підпалив, з усім начинням. А ти пішов туди і покинув шукать. Я поночі кості Кальману під хату одніс і пририв там. Розвів я тебе. Розвів.

— Ну, і як воно тепер людоїдом… — протяг Нельсон з підземелля.

— Та який я людоїд! Гик! — смикнув кадиком Гена. — То я так, для проби. Я подумав: якшо Туза з’їм, то до мене баби стануть липнуть, як до нього в молодості. Так воно і вийшло. Бо Туз довго лежав, а поки лежав, то мощу мужичу накопив.

— Кажний собі причину находе, шоб озвіріть, — відказав Нельсон.

— Я не такий. Я тепер зерно їм оте, шо в ящику прилетіло. Не людоїд я, — твердив Гена.

Нельсон помітив, що рівень чорнухи в колодязі поволі, але невпинно піднімається. Він уже сидів по груди в чорному вариві. Десь там, наверху, зіщулився Гена, боячись темноти, що обступала його зусібіч. Час від часу він нагадував про свою присутність кашлем і чханням.

Близько півночі температура повітря впала майже до нуля. Гена закуняв, тремтячи коліньми. Зненацька сивий привид, як шуліка з висоти, майнув у колодязь. Нельсон вийшов із напівсну, відчувши вологий дотик на скроні. Його огорнув дивний клубок пари — це на плечах нечутно вмостилося Монро. Дрібні крапельки невагомого аморфного тіла змочили губи в’язня, і Нельсон переповнився благоговінням. Перша сльоза зірвалася зі щоки, проклавши шлях наступній. І нахлинула нічим не обґрунтована вдячність за все, що з ним було і що буде. За щасливу невідворотність усього.

Тузиха встала з тахти, прошкандибала в сіни. Там вона відкрила дверцята непримітної ніші, дістала з полички завинутий у ганчір’я колоб. Повернулася в кімнату, розмотала його, поставила на табуретку, опустилася навколішки перед ним. Колоб — невелике гіпсове погруддя з лисою головою — мав надщерблений кінчик носа. Від того його фізія нагадувала рильце, а вузькі очиці зирили зловісно і саркастично. Тузиха торкнулася його короткої борідки і склала руки в замок.

— Нінель моя щедра. Нінель моя добра. Прошу тебе, молю тебе. Не забудь, не забий, не завтикай! Автономіку сохрани і помнож. Од врага її оборони — земного і летючого. Дай врем’я лихе перетерпіть! Зроби, шоб Корито набухло, як повна чаша, і дарувало всім жир і нехилий скарб, як попереду було. Чорнуху перероди в шось укусне. Нінель моя! Дай поживу, дай наживу. А як усім не можеш, одбери в одного — мені дай. Одбери у двох — мені дай. І у трьох одбери — мені дай! — молилась Тузиха, б’ючи поклони об зачовгану дошку.

Колоб насмішкувато глядів кудись під стіл. Його блідо-сірий овал зі складками на лобі лиснів у вранішньому запилюженому промінні. Але варто було Тузисі підняти підсліпуваті очі, як їй одразу приверзлося, що колоб по-змовницьки підморгує їй — це тривало якусь частку секунди, але для народження нових надій того було цілком досить.

Нельсона розбудив скрип корби. Він зіп’явся на ноги, нетвердо, як п’яний, що не тямить, де опинився. Просякнутий чорнухою одяг тягнув тіло донизу. Врешті перед носом повис трос із петлею на кінці.

— Обв’яжися попід руками. Я витягну, — гукнув Капрон.

Світло дня різало очі після доби в підземеллі. Нельсон припав до піднесеної пляшки з водою, поки не випив усю. Під ногами утворилась пляма чорної юхи.

— Іди в будку. Божена там, — сказав Капрон і подався до селища. Його асиметрична постать по-краб’ячому перевалювалась через іржаві рейки, аж доки зникла за вантажною платформою сортувальної станції.

Нельсон завмер перед вахтерським будиночком із вибитим вікном і похилим листом шиферу замість даху. Не наважувався увійти.

— Ну, шо став, рабой! — відчинила Божена двері.

— Це ти? Жива? — зрадів він.

— Я то жива, а ти — нє. Тре’, шоб так усі думали.

— Чого це… — не зрозумів Нельсон.

— Лахи от на, передінься, — показала йому на зіжмакану робу. Дивлячись на Нельсона, вона посміхалася, але зі скорботною тінню на лиці.

— Чого мене витягли? Кажи, — спохмурнів Нельсон.

— Я добазарилась із Капою, — зітхнула Божена. — Хай