Читати книгу - "Ген воїна"

— Хіба це збій? — хмикнув Андрій. — Та це скрізь і завжди так!

— Та не перебивай же ти, — зиркнула на спецназівця Марічка. — Попервах цих людей просто відділяли від решти, але це все більше нагадувало гетто, у якому зріли бунти. В якийсь момент наша влада знайшла вихід — відселити їх.

— Куди?

— На іншу планету. Ми знайшли планету, схожу на нашу, — Марічка тицьнула в карту. — Ось вона.

Масштаб швидко почав збільшуватися. Спочатку з’я­вилася зірка, вона стрімко наблизилася, потім взагалі зникла за екраном. З’явилася одна планета, потім інша, і раптом Андрій закляк — майже на увесь екран він побачив... Землю.

— Так, ти не помилився, це Земля. Принаймні, ви її так називаєте.

— Маячня! — Андрій відкинувся на спинку стільця. — Це просто ахінея!

Марічка не звернула уваги на його репліку і спокійно продовжувала:

— Близько трьох тисяч людей було доправлено сюди в якості експерименту. Наші вчені вирішили блокувати частину їхнього мозку, щоб жорстокість та інші вади не передавалися наступним поколінням. Їм залишили необхідні для виживання знання і ось це, — на екрані з’явилася схема у вигляді кола. Щось таке Андрій вже бачив, але не міг пригадати, де саме.

— Це календар. Ваші вчені називають його календарем Майя.

— Точно, — Андрій пригадав телепрограму, де йшлося про знайдені в Америці кам’яні та глиняні диски. — Стій, Марічко. Наскільки я пам’ятаю, цей календар пророкує кінець світу?

— Ні, не так. Цей календар вказує на кінцеву дату ув’язнення за вашим теперішнім календарем. Вчені вирахували, скільки поколінь має змінитися, щоб нащадки втратили агресивність і могли жити з нормальними людь­ми. І до речі. Ви не правильно вирахували цю дату. Це не грудень дві тисячі дванадцятого.

— Знаєш, — Андрій почухав руку, що засвербіла під пластиром, наклеєним на порізи, — цікава лекція, одначе вона нічого не пояснює.

— Не поспішай. Це ще не все. Раз на сто років до вас прибували наші вчені з перевіркою. Спершу все йшло ніби добре, однак природу обдурити неможливо. Темна натура, або «ген воїна» таки передавався з покоління до покоління. Війни за їжу, потім за територію, потім за владу. Мені не треба тобі це пояснювати, адже ти сам усе вчив у школі на уроках історії. І все ж, ми не втрачали надію. Ви прогресували технічно, а отже був шанс, що зможете вийти і на новий рівень свідомості.

Марічка знову клацнула пультом, і на екрані з’явилася знайома Андрієві карта. Карта зони відчуження навколо ЧАЕС.

— А тепер про те, що стосується безпосередньо нас. Останню заплановану перевірку здійснено 1986 року. Проте сталося нещастя. Наш човен впав на землю.

— Ти хочеш сказати...

— Так, — Марічка кивнула, — все склалося геть погано. Техніка дала збій, і 26 квітня, втративши керування, човен врізався в атомну станцію.

— Не може бути, — Андрій встав із-за столу і зробив кілька кроків бункером.

— Може. І не просто може, а так і було. Більш того, вчені і керівництво колишнього СРСР, одразу знайшли рештки човна і забрали його на вивчення, водночас приховавши правду від усіх.

— Марічко, це вже занадто.

— Помовч, ще зовсім трохи. Вчений, що був на човні, загинув, однак встиг відправити сигнал S.O.S. І тепер сюди прибула я, щоб дізнатися, що й до чого. Та, на жаль, сигнал отримали не лише ми. Вчені в СРСР, хоча й не додумались, як розшифрувати його, однак зрозуміли, що він адресований комусь за межами планети.

— А який сенс було все приховувати?

— Ти неуважно слухав. Уся справа в генах. Люди Землі генетично прагнуть влади над іншими. Ви створили країни, кожен царьок огородився муром і експлуатує інших. Ніхто не хоче втрачати владу і сприймає все нове й незрозуміле як особисту загрозу. За великим рахунком, уся Земля розділена між кількома сотнями людей. Вони тут головні, а всі інші на них працюють. І тому верхівці закінчення терміну ізоляції не потрібне. Хоча вони до кінця навіть не розуміють, про що йдеться.

— У мене зараз мозок вибухне, — Андрій сидів і дивився крізь монітор кудись вдалечінь, знову і знову прокручував у голові почуте і складав до купи факти.

— Ти мені не віриш, — Марічка навіть не питала, а просто стверджувала.

— А ти б повірила? Ти нічим не відрізняєшся від мене. Ти навіть говориш, як я.

— Якраз мова — то найпростіше. Моєму мозку достат­ньо кількох хвилин, щоб опанувати мову співрозмовника.

— А, я й забув, що я урізаний, — сумно посміхнувся Андрій. — Слухай, Марічко, я можу повірити в усе, що ти сказала, але де твій човен? Ти ж мала на чомусь сюди прибути?

— Логічно. Та наука не стоїть на місці. Ми вже давно використовуємо інші технології. Давай я дещо тобі покажу, йди сюди.

Марічка знову натиснула щось на пульті, і відразу ж стіна, розташована навпроти виходу з бункера, від’їхала кудись убік, відкрилося невеличке приміщення.

— Це що, душ?

— Який душ? — посміхнулася Марічка. — Ходи зі мною.

Вона зайшла до кімнатки, Андрій ухопив з ліжка автомат і зробив крок