Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Юрі чути, як мама тихо і лагідно все ще перепрошує за нього. Але що це? Що це гуде? Та ж то батьків голос. Він вже повернув з гімназії! Він гуде, бубонить, хвилюється. О, він перепрошує теж! Юрине серце млосно стискається. Що він наробив! Таж зараз…

Страшні зойки розтинаються раптом з передпокою. Юра тулиться ще далі у куток і прикривається зверху Івановими гасовими ганчірками. Зойки щосекунди зростають. От Юзекова бекешка, от Зосьчииа кофта, от Броньчине пальто. І пані Бржонковської ґудзики… Здається, лементує цілий дім, цілий двір, ціле місто. Цілий світ! Юзька реве, Зоська верещить, пані Бржонковська сокоче, немов квочка після яйця. А мама? Бідна мама, вона гірко плаче. Батьків голос гримить залпами, і так страшно, що можна вмерти.

— … віддам в свинопаси! — стріляє він зразу з дванадцяти гармат.

— Да, да!.. — чути Юрі, як схлипує мама.

Сльози заливають Юрі лице, тужурку і навіть штани. Юра ж нікому не потрібний. Нікому! І нікого в нього ж нема. Батько і мама проженуть. Казимирка, Сьомка і хлопці його прогнали. Бо він учителівський, а вони вуличні. Цих проклятих панків Юрі ніколи не треба — він ще їм допече! І він буде собі сам… Нехай! Нікого йому не потрібно. Все життя буде собі сам… Або вмре… От візьме зараз і вмре. Хай ховають! Хай плачуть! Тоді побиватимуться, що були з ним несправедливі, та буде вже пізно. Нехай! Юра лежатиме собі у труні, і довкола буде рясно-рясно квітів. І бузок, і троянди, і айстри. Всі плакатимуть, а він лежатиме собі… лежатиме собі… собі… мертвий…

Ні, вмирати, звісно, не було потрібно. Так хотілося ще пожити. Юра просто одягнеться зараз і втече з дому назовсім. І житиме собі один. Як Робінзон. На невідомому острові. У Великому або, ще краще, в Тихому океані. Він збудує собі з уламків корабля ранчо, ні — гасієнду, ні — бунгало, ні — просто вігвам і житиме сам, навіть без П'ятниці.

Як добре було б бути Робінзоном!

На цьому Юра мало не засинає. Та голова, впавши на груди, немов схвачується сама. Юру збуджує раптова тиша. Двері за Бржонковськими хряпнули. Мама з батьком повернулися до їдальні. У передпокої і коридорі запала тиша і пітьма. Що ж його тепер робити? Юра зводиться і визирає з-за своїх барикад. Все спокійно і гаразд. Тільки страшно смердить гасом. Юра випростовується і стає перед вікном. Господи! Таж він весь, чисто весь залився гасом! Прокляті бідони течуть. Новий братів гімназичний костюм, позичений Юрі на маскарад! Юрі аж стає страшно. Значить, і костюм зіпсовано теж? Може, спробувать вимити спиртом. Власне — горілкою? Юра схоплюється і з-за другої зимової рами дістає Іванову пляшку з горілкою. Ні, то ж треба бензином, а не спиртом.

Юра сідає на горішньому східці і кладе голову між долоні. Що ж його робити? Юзека побито, пальто порізано, і братів костюмчик зіпсовано… Так, так, все це так і було. І повернути так, щоб цього не було, вже неможливо. Це вже трапилося. Це непоправне. Непоправне!

Сльози знову лоскочуть Юру по щоках. Яке горе! Яка безвихідь! Що ж його робити!

Ага! Ось: «Мужики напиваються п'яні через горе, злидні на ницість свого рабського життя…» Через безвихідь. Так пояснювала мама Юрі, коли вони бачили коло монопольки п'яну юрбу. У Юри теж горе, ницість, безвихідь. Він бере Іванову пляшку і відтикає корок. Тепер треба перехилити в горло і пити.

Юра ковтає разів зо три, поки відчуває, що йому пече і що зовсім забило дух. В голову вдаряє раптом чудним шумом. Ага! Мабуть, це смерть. Але враз знову зітхається, зовсім вільно і легко. Юра хапає пляшку і перехиляє її в горло ще…

Тепер він навіть розсміявся, такий він зразу стає спокійний і хоробрий. В свинопаси? Хо-хо! Порізано чужі пальта? Так їм і треба! А костюм в гасі — це вже зовсім наплювать! Взагалі на все наплювать.

Юра зводиться і йде. Двадцять шість східців другого поверху раптом мигтять повз нього, немовби вони зовсім і не східці, а просто собі якийсь вітер. І спина навіть не заболіла, дарма що Юра гримнувся об поріг аж унизу. Юра знову встає і рушає до дверей. Але двері хилитнулися, відсторонилися ї раптом гепнули гопки. Аж Юрі дзвенить у голові. Юра встає і сміється. Це ж чудно: він уже втретє встає, але ж він ще й разу не падав!

Через поріг Юра перелазить навкарачках і потім так і зостається — на чотирьох ногах якось зручніше. Зовсім як собака. Юра загавкав і, розмахуючи хвостом, щодуху пострибав коридором.

Коридор, одначе, не менший від кілометра. Регіт нарешті звалює Юру з ніг. Душачися сміхом, Юра плазує далі на животі. Очевидно, він раптом зробився алігатором в басейні ріки Амазонки. Якийсь мисливець он навіть пливе поруч човном і все приміряється з карабіна-гочкіса в алігатора Юру. Втім, можливо, що пливе якраз Юра, — хвилі гойдають його, підкидають угору. «Право на борт! — горлає Юра. — Повний, повніший, найповніший! Румпелі! Брамси, бомбрамселі!» Кочу-беїв череп красує на Юриній каравелі спереду на носі, як це і буває завжди у піратів…

Враз блискавка розтинає грозовий небосхил, і в ясній розколині, на порозі освітленої їдальні, стає мамина постать! Мамина постать! Горе вдаряє Юру зсередини, і він раптом захлинається в ньому. «Мама!» — хоче заридати Юра, але він уже не встигає — мама кидається до нього сама.

— Юрок! — несамовито скрикує мама. — Що тобі? Вона хапає його на руки і кидається назад