Читати книгу - "Останнє літо"

А всі бесіди про їхнє минуле і майбутнє — нехай з ними інші ведуть. Словом, далі від надбудови, ближче до базису, — невесело всміхнувся Завалишин. — Був у нашому батальйоні?

Синцов кивнув мовчки. І Завалишин зрозумів його мовчання. Саме їхній батальйон тоді, на Курській дузі, під командою Ільїна, зачепився й не вийшов з-під танків, а потім, коли вночі одвели звідти, від усього батальйону зосталось лише дев’ятнадцять чоловік. А після цього — ще майже рік війни…

— Так, третій батальйон, третій батальйон, — задумливо мовив Завалишин. — Тоді, на Курській дузі, я вже був замполітом полку, — додав він, ніби виправдовуючись, що лишився живий. Потім спитав: — Капітана Харченка бачив?

Спитав про єдину людину з їхнього колишнього батальйону, яку Синцов міг тепер там побачити й справді побачив.

— Даруйте, що затримався, — увійшов Ільїн і, перепинивши Завалишина, сказав: — Чому не за столом?

— Ждемо ваших розпоряджень, — відповів Завалишин.

— Сідайте. — Ільїн скинув газети, якими був накритий стіл, і сів перший.

На столі лежала фляга, стояв чималий графин для води з налитою в нього темною рідиною, чотири кухлі, тарілка з купою нарізаного шматками хліба, тарілка з м’ятими великими солоними огірками, дві банки з американським ковбасним фаршем і накритий казанок.

Ільїн, як тільки сів, зразу ж зняв кришку з казанка й зазирнув туди.

— Картопля ще гаряча, в мундирах. Беріть. Котлети й чай принесуть. Чугунова не будемо чекати. — Ільїн кивнув на четвертий кухоль. — У батальйоні затримався.

Прийде — наздожене. Ну що ж, кожному за потребою.

Він узяв графин з темною рідиною й налив собі повен кухоль.

— Що це в нього? — спитав Синцов.

— А це він особисто для себе жене самогонку з сухого компоту, — всміхнувся Завалишин. — Зранку їсть сухофрукти, а з фірмового графина п’є на ніч юшку. А ми з тобою як, по-нормальному? — Він одкрутив накривку й тримав напоготові флягу.

— Давай по-нормальному, — сказав Синцов.

Завалишин налив горілки, і вони цокнулися з Ільїним.

— За нашу зустріч, — мовив Ільїн і одним духом випив цілий кухоль компоту.

— Дозволь тобі відрекомендувати, — випивши горілки, сказав Завалишин і кивнув на Ільїна, який саме закушував компот солоним огірком. — Командир полку, підполковник Ільїн Микола Петрович. Він же Коля. Не курить, не п’є й не матюкається. Зразу ж після війни одішлемо його на виставку.

— На яку виставку? — всміхаючись, спитав Синцов.

— Це я вже не знаю. Буде, мабуть, якась. А куди ж подінеш таке диво? Посяде на ній перше місце як зразковий командир полку, якщо на той час не стане командиром дивізії.

— Картоплю бери, а то пробалакаєш, поки всю з’їмо. — Ільїн підсунув Завалишину казанок з картоплею.

Сам він, поки Завалишин кепкував з нього, встиг упоратися з огірком і, обчистивши й умокнувши в сіль, з’їв три картоплини.

— Про те, що ночуєш у мене, а вранці одвеземо тебе до сусіда, я вже подзвонив. Комдива на місці нема, в корпусі, а начальник штабу дав «добро», — сказав Ільїн, заходившись чистити ще одну картоплину.

— Вчора, коли я роботу розпочинав, комдива теж не було, — згадав Синцов. — Сам Туманян у штабі.

— Все навчання й навчання, — озвався Ільїн. — То навчання, то рекогносцировки. Щось нашій дивізії довго гвардійської не дають. Може, після цієї операції дадуть?

— Після якої операції? — піддражнив його Синцов.

— А що, ціле літо тут стоятимемо? Базікати не слід, але доходити своїм розумом не заборонено! Хоча б до простих істин, що двічі по два — чотири?

— Що двічі по два — чотири, не заборонено.

— На позиціях першого батальйону, недалеко від дороги, в болоті три наші танки БТ-7 бачив?

— Бачив, — відповів Синцов.

— Так із сорок першого року й стоять, бідолашні, нічого всередині нема, самі порожні коробочки. А фарба зелена все ж таки подекуди лишилась. Помітив? Ще один броньовичок бачив, на повороті. Майже щодня я їх бачу, і таке зло за сорок перший рік бере! Коли ж ми за все до кінця відплатимо? Якщо хочеш знати, я за тобою стежив, як були в нашому колишньому батальйоні. На весь батальйон одне знайоме обличчя зустрів. Хіба не так?

— Так. Але після таких жорстоких боїв нічого іншого я й не ждав. Побачив Харченка — і за це спасибі.

— Кажеш, жорстокі бої, — промовив Ільїн. — А я цих слів не визнаю. Які там «жорстокі»? Бої бувають або вдалі, або невдалі. Кожен бій для когось з двох невдалий.

А жорстокий бій — що це за слова? Хто з ким жорстоко повівся? Ми з ними чи вони з нами? Коли ми їх більше поклали — виходить, для них цей бій жорстокий, а коли вони нас — виходить, для нас. Я на всякий бій так дивлюся: більше діла — менше крові. Виходячи з цього й командую. І ще хотілося б: солдатське життя ближче на своїй шкурі пізнати. Це найкраще доводить, що можна і чого не можна на війні. Те, що ти жорстокими боями називаєш, я розумію як вирішальні, коли прийняли правильне рішення й забезпечили себе заздалегідь так, щоб справді домогтися всього, що вирішили. Таких жорстоких боїв я не боюся, вони для німців жорстокі. А для нас жорстокі — це коли тир-пир, тир-пир — і ні з місця; як на Слюдянці в кінці нинішньої зими. Далі наступати вже шли нема, а перейти до оборони наказу ще нема. Надто вже безрадісні бої. А тут ще, як на зло, вашого брата — тих, що тут зараз присутні,