Читати книгу - "Останнє літо"

— як гороху згори насиплють; одного — з дивізії, другого — з корпусу, третього — з армії. І всі тебе в спину штовхають і кожне твоє донесення перевіряють. Я не проти перевірки. Але тоді вже так, щоб усіх однаково! Гадаєш, нашому братові командиру полка досить сказати про самого себе: я людина делікатна — як є, так і доповідаю, а як доповідають мої сусіди — діло не моє! А що означає доповісти не так, як твої сусіди? І ти сам, і ті, хто ліворуч і праворуч від тебе, припустімо, мали невеликий успіх — сама тільки назва. Але ти доповідаєш про це точно, а сусід з допуском: у тебе противник утратив двадцять чоловік, а в нього — «близько роти». А що означає «близько роти»? Все, що менше за роту, можна вважати «близько роти». І виходить, що за тієї ж самої обстановки і за тих самих дій з сусідом, якщо ти доповів ближче до істини, ти гірший, ніж він. І йдеться не про тебе самого, а весь твій полк нібито гірший од інших!

— І який же ти вихід пропонуєш? Як усе-таки нам, перевіряти чи не перевіряти вас? — усміхнувся Синцов.

— А вихід лише один: краще воювати, щоб справді було про що доповідати, — сердито відповів Ільїн. — А то ж як у нас деякі роблять? Про свої втрати доповість, як вони є, — їх нікуди не дінеш. Своє просування вкаже теж близько до істини, — якщо збреше, то рано чи пізно виявиться. Отже, простір для фантазії, особливо коли невдача, тільки в одному: який страшний ворог перед ним був! Де проти нього два батальйони з різних полків діяли — доповість, що два полки, де роту знищив — скаже «близько батальйону», і якщо повірять, то його вже й не чіпають. Стандарт перебільшень — річ небезпечна!

Звикнути недовго, а спробуй потім вискоч з нього! Добре ще, чим далі, тим менше таким горлопанам вірять. Раніше, бувало, доповів — і добре. А тепер вимагають: доведи!

Ільїн обернувся до Завалишина:

— Розкажи йому про той випадок.

Завалишин усміхнувся своєю повільною усмішкою.

— Навесні в політвідділі корпусу розглядали одне політдонесення з полку сусідньої дивізії, — сказав Завалишин. — г Бої були, як Ільїн висловлюється, безрадісні, успіхи — ледь-ледь, а політдонесення один мудрець склав так, що, мовляв, ворог утратив близько двохсот чоловік тільки вбитими і втік у паніці. Якщо паніка, то вже не доженеш і підтвердження не зажадаєш. А от де ж ті двісті вбитих? Поїхали, перевірили, справді, коли узлісся зайняли, двадцять дев’ять німецьких трупів на своєму передньому краї закопали. Підтвердилось. А де ж решта? Ну, цей мудрець, коли його спитали, не розгубився. «Решту, — каже, — з собою забрали. Вони завжди намагаються трупи забирати!» Що намагаються забирати — це правильно, але як же це так усе зразу вийшло, що і в паніці втекли і сто сімдесят трупів при цьому за собою тягли? Сміх сміхом, а автора донесення зняли. Сам начальник політвідділу армії Черненко приїздив, розслідував це. Він такої брехні ні від кого не потерпить.

— Ще мало в нас за таке знімають, — сказав Ільїн. — А то часом підписуєш донесення, в якому все щира правда, а сам собі думаєш: лопух ти, лопух!

— Щось не второпаю: лаєш себе чи хвалиш? — спитав Завалишин.

— Хвалю, — огризнувся Ільїн.

— Ну, коли хвалиш, не забудь, що ти не один такий лопух. Є й інші. І доповідати по правді не гірше за тебе вміють…

— Чого ж, починай, — сказав Ільїн. — А то давно мене за якання не шпетив!

— Авжеж, — сказав Завалишин. — Між іншим, у російській мові для займенника «я» навіть спеціальні пастки є. От скажи, наприклад: як буде від дієслова «побеждать» майбутній час першої особи однини? «Я победю»? «Я побежду»? Або: «Я побежу?.. Як же це? «Побегу» — є, а «победю» — нема. Чому? Мабуть, тому, щоб вживали це дієслово в множині. А там, дивись, воно й ближче до істини буде.

— Коли ти цю байку вигадав? — опитав Ільїн. — Ще не чув її від тебе.

— Сьогодні. Повертався з батальйону, йшов сам. Подумав про тебе і вигадав.

— Зранку діло робимо, а проти ночі — себе критикуємо, — мовив Ільїн, кивнувши на Завали шина. — Певен, що не дає мені спуску.

Синцов сподівався, що Ільїн розповість зараз Завалишину про свою пропозицію щодо начальника штабу. Але Ільїн так і не сказав про це нічого, поки воли сиділи разом. Лише спитав, чи давно Синцов бачив Артем’єва.

— Півроку тому, — сказав Синцов.

— А я думав, що ти свого шурина все-таки частіше. бачиш.

— Двічі за весь час.

— Спершу, коли після Кузьмича на дивізію прийшов, він мені не показався, — мовив Ільїн. — Надто формально всіх ганяв, фасон держав. А потім, у червні, перед Курською дугою, дружина до нього приїхала. На позиції лазила, гармату за шнурок сіпала, — вважається, стріляла, — на коні їздила, віліс водила, навіть розбила… Хоч і кажуть, що дружина, а…

— Ну, вилайся, чого мучишся, — сказав Синцов.

— Е, ні! Вже дев’ятнадцять місяців, як зарікся. Під танками лежав, і то не матюкнувся… Поки тут жила, як тільки могла, підірвала в дивізії його авторитет. Але потім, коли розпочались бої, нічого поганого про нього не скажу, командував дивізією твердо. І сам грамотний та й ініціативу командирів полків не затискує. Коли воюємо, нервів нам не псує, не дзвонить через кожні п’ять хвилин: що, як і чому? Це, я вважаю, добре. А коли самі зберемося, все одно Кузьмича згадуємо.

І Ільїн, передражнюючи Кузьмича, вигукнув тонким, бистрим голосом:

— Молодець, молодець! Двадцять годків тобі вже є?

Є!.. Ну, тоді йди вперед без мамці, та йди хутчіш, туди, де ввечері будеш, туди до тебе й прийду… Тутечки вам, будь ласка!

Він так вдало скопіював, що Синцов засміявся:

— Добре запам’ятав!

— А що тут запам'ятовувати? — сказав Завалишин. — Відтоді, як він до армії повернувся, вже три рази був у дивізії, з них два рази в