Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Виходь! — гукнув на повні легені Джон і для більшої переконливості вистрелив у повітря.

Першою підбігла до батька Мері. Вона вигукнула:

— Кинь рушницю!

— Геть!

— Кинь, кажу! — Мері рішуче пішла на батька. Дуло рушниці дивилося їй у самісінькі груди.

На постріл прибіг Білл. Він одразу збагнув, у чім річ, і сказав:

— Не бійся, Мері. Там я лишив тільки один патрон. — Потім підбіг до батька і запитав — Чого ти сюди прийшов?

— Де він? Де Олесь?

— Ти його не чіпай. Це все я придумала. Це я потягла всіх на шхуну і вмовила тікати. Мене карай, коли хочеш. А його не смій чіпати!

Олесь підійшов до гурту.

— Що тут за галас? Ви ж, здається, містере Джон, взяли в мене гроші за шхуну?

— Геть звідси! Вдома поговоримо! — наказав Джон.

Фред подався глушити мотори, а Олесь, Мері, Білл і Бубо покрокували слідом за Джоном.

Ішли мовчки. Бубо стрибав від радощів — адже знову поряд із ним ті, кого так любить.

Десь далеко в океані, за важкими олив'яними хмарами, народжувався ранок.

Біля будинку Джон зупинився і наказав Олесеві:

— Стій тут.

— І не подумаю. Я буду з ними, — сказав Олесь, показуючи рукою на Мері та Білла.

— Стій, кажу! — несамовито заревів Джон і щосили вдарив Олеся кулаком у живіт.

Олесь ойкнув і присів навкарачки. Нестерпний біль не давав йому можливості розігнутися. А тим часом Джон потяг Мері з Біллом за руки і штовхнув у комірчину.

— Що ти робиш, батьку! Не бий Олеся! Не бий! Я кохаю його, батьку! Не чіпай! — говорила Мері. В її голосі чулося стільки болю, що Білл розплакався, мов дитина.

Хоч біль ще не минув і Олесь не міг навіть на повні груди дихнути, проте він підійшов до дверей комірчини й смикнув за клямку. Двері були замкнуті. Звідти чувся плач Мері.

— Відійди! — наказав Джон.

— Відімкніть і випустіть їх. — Олесь відчув, що сили до нього повертаються. Напруживши м'язи рук і ніг, ступив до Джона. А той стояв, приготувавшись до бійки: зігнув трохи спину, наставив уперед важку голову, кулаки, немов пудові гирі, тримав на рівні грудей.

Потім — небуття.

Олесь нічого не пам'ятав. Не помітив і того, як потайки підкрався ззаду Фред і вдарив важкою ломакою по голові. Олесь упав і довго лежав непорушно. Джон вилив йому на голову цебер води, підвів на ноги. Олесь очманіло трусив головою, а вона боліла до нестями.

— Тепер ходімо, — наказав Джон.

Рушили. Джон і Фред тримали Олеся попід руки.

Йшли повільно, мовчки. Біля сироварні ніби десь з іншого світу долинули слова Фреда:

— Шкода, що не можна зараз коцнути. Я з великим задоволенням зіштовхнув би його з кручі в океан.

— Устигнеш. Як довідаємося, де скарб, тоді й…

Олесь почув різкі пахощі достиглого сиру. То вони зараз у сироварні? Що ж буде далі?

— Мамо, матусю, рідненька моя! Порадь, як мені далі жити? Тобі на тому світі краще, ніж нам тут. Там спокій, благодать, вам зовсім близько до бога. А звідси, з землі, далеко-далеко до нього. Тому й люди такі жорстокі.

За останні дні Мері схудла, змарніла. Виплакані очі були сумні. Вона впала на могилку й на мить застигла нерухомо.

— Коли б ти була з нами, тато не насмілився б так діяти. Ми з Біллом добу сиділи в комірчині — і татове серце не боліло за нами. Лише раз і дав нам напитися. Бідолашний Білл тримався краще, ніж я, мене заспокоював, хоч йому було тяжко, дуже тяжко! Я плакала, молилася. За Олеся мені страшно, матусю. Чи живий він? Чи, може, закатували його тато з Фредом? Сьогодні зранку, коли я насмілилася запитати батька, де Олесь, Фред сказав, що вже на дні океану Олесь годує крабів. Але я не вірю. Не можуть вони його вбити. Цього не допустить бог. Не жити мені на світі, коли вони… коли не буде Олеся. Не жити!

Мері глянула в далечінь. Океан лежав під олив'яним небом похмурий і непривітний.

— Сьогодні зранку я прохала батька сказати, чи живий Олесь. Він щось буркнув сам до себе, глянув на мене жорстоко й вийшов геть. Вони його так одразу не повинні вбити. Адже тільки Олесь знає, де скарб. Лише він один знає. Тому батько і Фред його катуватимуть, щоб випитати таємницю. Та марно. Не скаже він. Не скаже. Я його знаю! Що ж буде?

Мері розповіла матері, як вона з Біллом шукала на острові Олеся, але й сліду ніякого не знайшли. Тато також кудись зникав і довго не приходив до будинку. А Фред лишався побіля них. Він стежив за кожним їхнім кроком.

— Прощавай, матусю. Може, ми скоро побачимося. Коли вони вбили Олеся — я прийду до тебе назавжди.

Лише наступного дня Олесь прийшов до пам'яті. Боліла голова, заніміла спина, а в ноги ніби хто цвяхів понабивав. Спробував поворухнути руками — не може. Вони були міцно зв'язані мотузкою. Вочевидь, він давно лежить на спині, бо каміння аж уп'ялося в м'язи.

Де він? Навкруги густа темрява. Десь іздалека, крізь маленьку щілину, пробивався кволий промінець світла. Напевне, була денна пора. Нарешті вдалося розпізнати в темряві обриси стелі, стіни. Олесь зрозумів: він у сирій холодній печері.

Ледве-ледве повернувся на правий бік. Стало ніби трохи легше. Напружив пам'ять, намагаючись пригадати, що з ним скоїлося, як тут опинився.

Мов з туману, прийшла згадка: в сироварні Джон засвітив свічку, нашвидку ковтнув з пляшки, постояв