Читати книгу - "Ходіння по муках"

Проте, коли Чародєєва, киваючи капелюхом направо й наліво, усміхаючись великим ротом з рожевими губами, наблизилась до стола, любовник-резонер, наче вражений, повільно підвівся, сплеснув руками, склав їх під підборіддям.

— Люба… Ніночко… Який туалет!.. Не хочу, не хочу… Мені прописали глибокий спокій, рідна моя…

Чародєєва поплескала кістлявою рукою його щоку, зморщила носа.

— А що патякав учора про мене в ресторані?

— Я тебе лаяв учора в ресторані? Ніночко!

— Та ще й як!

— Слово честі, це наклеп на мене.

Чародєєва з сміхом поклала мізинчик йому на губи: «Адже знаєш, що не можу на тебе довго сердитись». І вже іншим голосом, з якоїсь уявндї світської п’єси, звернулась до Миколи Івановича:

— Тільки що проходила повз вашу кімнату; до вас приїхала, здається, родичка, — чарівна дівчина.

Микола Іванович швидко глянув на друга, потім узяв з блюдечка недокурок сигари і так почав його розкурювати, що задимилась уся борода.

— Це несподівано, — сказав він, — що б це могло означати?.. Біжу. — Він викинув сигару в море і став спускатися сходами на берег, крутячи срібним ціпком, зсунувши капелюха на потилицю. В готель Микола Іванович увійшов уже засапавшись…

— Дашо, ти чого? Що трапилось? — спитав він, причиняючи за собою двері. Даша сиділа на підлозі коло розкритого чемодана і зашивала панчоху. Коли увійшов зять, вона не поспішаючи встала, підставила йому щоку для поцілунку і сказала байдуже:

— Дуже рада тебе бачити. Ми з папою вирішили, щоб ти їхав у Париж. Я привезла два листи від Каті. Ось. Прочитай, будь ласка.

Микола Іванович схопив у неї листи й сів до вікна. Даша пішла в умивальну кімнату і звідти, одягаючись, слухала, як зять шарудить аркушиками, зітхає. Потім він затих. Даша насторожилась.

— Ти снідала? — раптом спитав він. — Якщо голодна — ходімо в павільйон. — Тоді вона подумала: «Розлюбив її зовсім», — обома руками насунула на голову шапочку і вирішила розмову про Париж відкласти до завтра.

По дорозі до павільйону Микола Іванович мовчав і дивився під ноги, але коли Даша спитала: «Ти купаєшся?» — він весело підівів голову і заговорив про те, що тут у них утворилось товариство для боротьби з купальними костюмами, яке має на меті, головним чином, гігієну.

— Уяви собі, за місяць купання на цьому пляжі організм поглинає йоду більше, ніж за цей час можна штучно ввести його всередину. Крім того, ти поглинаєш сонячне проміння і теплоту від нагрітого піску. Нам, мужчинам, ще байдуже, тільки невеликий пояс, але жінки закривають майже дві третини тіла. Ми з цим рішуче почали боротися… У неділю я читаю лекцію з цього питання.

Вони йшли вздовж води по світло-жовтому, м’якому, як оксамит, піску з плоских, обтертих прибоями черепашок. Неподалік, там, де на мілину набігали й розбивались кипучою піною невеликі хвилі, погойдувались, як поплавки, дві дівчини в червоних чепчиках.

— Наші адептки, — сказав Микола Іванович діловито. У Даші все дужче зростало почуття чи то збудження, чи то неспокою. Це почалося з тієї хвилини, коли вона побачила в степу чорний корабель.

Даша спинилася, дивлячись, як вода тонкою запоною набігає на пісок і відходить, залишаючи струмочки, і цей дотик води до землі був такий радісний і вічний, що Даша присіла й занурила туди руки. Маленький плоский краб метнувся боком, пустив хмарку піску і зник у глибині. Хвилею замочило руки вище ліктя.

— Якась з тобою зміна, — промовив Микола Іванович примружившись, — чи то ти ще покращала, чи схудла, чи заміж тобі пора.

Даша обернулась, глянула на нього чудно, встала і, не обтираючи рук, пішла до павільйону, звідки любовник-резонер махав солом’яним капелюхом.

Дашу годували чебуреками і кислим молоком, напували шампанським. Любовник-резонер метушився, час від часу завмирав нерухомо, шепочучи ніби сам до себе: «Боже мій, яка гарна!» — і підводив знайомити якихось юнаків, учнів драматичної студії, що говорили придушеними голосами, наче на сповіді. Миколі Івановичу було приємно з такого успіху «своєї Дашурки».

Даша пила вино, сміялась, простягала комусь для поцілунків руку і не відриваючись дивилась на сяюче голубим світлом схвильоване море. «Це щастя», — думала вона.

Після купання і прогулянки пішли вечеряти в готель. Було шумно, ясно й барвисто. Любовник-резонер багато й палко говорив про кохання. Микола Іванович, дивлячись на Дашу, трохи випив і засумував. А Даша весь час крізь щілину в фіранці вікна бачила, як недалеко з’являються, зникають і сковзають якісь тьмяні бліки. Нарешті вона підвелась і вийшла на берег. Ясний і круглий місяць, зовсім близький, як у казках Шехерезади, висів над лускуватою дорогою через усе море. Даша засунула пальці між пальці і хруснула ними.

Коли почувся голос Миколи Івановича, вона поквапливо пішла далі вздовж води, що сонно: лизала берег. На піску сиділа жіноча постать, і друга, чоловіча, лежала головою у неї на колінах. Між хиткими бліками в чорно-ліловій воді плавала людська голова, і на Дашу глянули і довго стежили за нею двоє очей з місячними відблисками. Потім стояли двоє, притулившись одне до одного; проминувши їх, Даша почула зітхання і поцілунок.

Здалеку кликали: «Дашо, Дашо!» Тоді вона сіла на пісок, поклала лікті на коліна й підперла підборіддя. Якби зараз підійшов Телєгін, сів з нею поруч, обняв рукою за спину і голосом суворим і тихим спитав: «Моя?» — відповіла б: «Твоя».

За горбком піску заворушилась сіра постать, що лежала ниць, сіла, схиливши голову, довго дивилась на місячну дорогу, що мінилася, наче на забаву дітям, підвелась і попленталась повз Дашу, похмуро, як мертва.

Серце у Даші сильно забилось, вона побачила, що це Безсонов.

Так почалися для Даші ці останні дні старого світу, їх залишилось небагато, насичених спекою догораючого літа, радісних