Читати книгу - "Остання орбіта"

На відстані одинадцяти світлових років від Землі (сто десять трильйонів кілометрів) знаходиться сузір’я Індійця. Астрономи Землі давно помітили, що зірка Епсилон цього сузір’я схожа на Сонце і що навколо неї обертаються планети. Пам’ятаєте, коли Павло Костянтинович прийняв звідти невідомі радіовипромінювання, то у багатьох учених виникла думка: чи не розумні істоти послали їх до нас? Тоді це була тільки смілива здогадка. Тепер я стверджую, що це так. Планети навколо Епсилона населені високоорганізованими істотами.

У своєму розвитку мешканці Епсилона набагато випередили нас, землян. Вони навчилися повністю перетворювати речовину на енергію, зуміли побудувати чудові космічні кораблі, а потім навіть по-своєму перебудувати планетну систему Епсилона. На жаль, мені не вдалося зрозуміти, чи наш Плутон — це одна з їх планет, колись перетворена в своєрідний космічний корабель, чи це вони побували на Плутоні, і тут ми знайшли їх сліди.

Ви — молоді. Ви ще дізнаєтеся про те, про що не встиг дізнатися я. Шукайте нові сліди невідомих космонавтів, і ви зрозумієте таємницю Плутона, дізнаєтеся, яка катастрофа спіткала цю планету».

А за годину С. В. одягнув скафандр і сам вийшов на Плутон, заборонивши йти за ним.

На телеекрані ми бачили, як він стояв на сусідній скелі, довго дивився на небо і потім пішов. Спочатку швидко, потім повільніше, поки не захитався. Коли я прибіг до нього на допомогу, С. В. був вже мертвий. У руці він тримав мікроплівку. Вона виявилася його наказом-заповітом.

Виконуючи волю покійного, ми поховали його на Плутоні в печері, поряд з кубом. А самі повертаємося на Землю. Але С. В. весь час з нами. Це за його програмою автомати ведуть наш корабель. Це його розрахунки, зроблені від нас крадькома, допомогли нам уникнути неприємних космічних зустрічей з великими планетами і астероїдними поясами. Вмираючи, він пам’ятав буквально про все. Навіть про те, що обіцяв Павлові повернути до Сатурна. Він вибачався, що не включив це в програму автоматів-пілотів. Він не хотів піддавати нас додатковому ризику.

Нещодавно радіо із Землі повідомило, що на Плутон відправлена нова експедиція. Серед її екіпажу і Валя. Вони поспішали нам на допомогу, тому що ми довго не подавали про себе звісток. Що ж, я радий. А П. К. засмучений. І це зрозуміло. Адже він знову розлучається з Валею. Скоро ми зустрінемося з екіпажем нового корабля. Тут, у космосі. Потрібно буде передати їм те, що ми дізналися. Їм буде легше. А ми повернемося на Землю. А потім…

Степан Васильович Бурмаков мріяв побувати на планетах, населених розумними істотами. Ми з П. К. присягнулися зробити це за нього.

Ми ще повернемося в космос!

Сліди обривалися, неначе у Корзуна раптом виросли крила і він злетів у фіолетову безодню безхмарного неба Сирени. Цього, звісно, бути не могло. Але все ж цікаво, куди дівся Корзун? Шабанов повторив питання вголос, глянув на Саватєєва. Той не відповів, і Шабанов знову подивився на сліди. Чіткі, як на м’якій глині, з рубчиками і смужками від важких черевиків скафандра, вони починалися відразу під скелею, на якій зараз стояли Шабанов і Саватєєв зі свитою роботів і з якої годину тому зістрибнув униз Корзун. Він точно не поспішав — сліди були акуратні, навіть в останній ямці стінки обсипалися не більше, аніж у решті. А далі жовтів незайманий пісок, аж до самої води, до якої залишалося ще метрів десять.

— Хвилі змили?.. — Саватєєв сказав це невпевнено, швидше щоб порушити мовчанку.

Шабанов зрозумів товариша і невесело посміхнувся: море було на диво спокійним, мов лісовий ставок десь на Землі. За ті хвилини, що минули від миті, коли з Корзуном припинився зв’язок, воно не встигло б угамуватися. Тай постійні багатоденні спостереження свідчили, що море бушує тільки вночі. І Шабанов сказав:

— Тут щось інше, хоча, здається, окрім моря він не міг ніде подітись.

— А що, коли… — здогад був недоречним і страшним, і Саватєєв не відважився висловити його до кінця.

Знову Шабанов зрозумів його і заперечно похитав головою:

— Ні! Прибережний пісок — не трясовина.

— А яма, зсув чи ще щось?! Не могла ж людина зникнути серед білого дня, нічого по собі не залишивши.

— Сирена — не Земля, який вже тут білий день.

Флегматичність і логіка, які лунали в словах Шабанова, вивели Саватєєва з рівноваги.

— Біда трапилася! Біда! Чуєш?! — закричав він.

— Не кричи, — поклав йому руку на плече Шабанов. — Криком тут не допоможеш. Я ж сперечаюся з тобою, щоб себе переконати і швидше з’ясувати істину.

Саватєєв трохи зм’як і запропонував:

— Давай перевіряти варіанти.

Два роботи, схожі на людей, одягнутих у незграбні скафандри, підійшли до урвища. Обережно, мов старі діди, почали злазити вниз.

Нетерплячого Саватєєва завжди дратувала ця поважність у рухах роботів, які навіть у небезпечних обставинах ніколи не втрачали свого механічного спокою. Він знав, що саме так вони запрограмовані, їх електронний мозок не розуміє емоцій, але не міг не сердитися. І зараз, не стримавшись, крикнув:

— Гей ви, хутчіш ворушіться!

Роботи на мить завмерли, мов по команді повернули голови, наче справді здивувалися несподіваній вимозі і образливому тону, і дружно відповіли:

— Степінь небезпеки 0,4. Працюємо в граничному режимі.

Саватєєв трусонув головою, а Шабанов усміхнувся.

— Та ну вас! — крикнув Саватєєв і