Читати книгу - "Слідами вигнанця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повітря було насичене смородом застоялої води, гнилої трави та падла.
Уздрівши сліди, Домбо злякано озирнувся навсебіч.
— Тут проходив гумба-гумба, — таємниче прошепотів хлопець.
— Так, проходив, — придивившись краще, відповів географ.
— Гумба-гумба лихий тварина! — озвався знову Домбо. — Може на нас нападай!
— Нічого страшного, — заспокоїв його Павел. — Ми проженемо його карабіном.
Негреня замислено похитало головою:
— Вогненним луком гамба не зможе вбивай гумба-гумбу!
Нічого на це не відповівши, Павел подавсь уперед. Коли стежина круто звернула праворуч, перед ним розляглася зелена галявина. Домбо, відставши трохи, хотів уже наздогнати географа, але помітив, як той раптом спритно нахиливсь і ліг за деревом. Хлопець і собі ліг і поповзом дістався до Павла, й лише тепер помітив край галявини велику й гарну антилопу з білими грудьми та довгими серпа-тими рогами. Очевидно, тварина теж відчула близькість ворога, бо стрілою зникла в лісі.
Павел вийшов із засідки й підступив до іншого дереза, але з жахом відсахнувся. Якийсь попелястий клубок заворушився йому біля самих ніг і загрозливо засичав. З клубка вистромились десятки зміїних язичків. Один плазун поповз уперед, зловісно надув шию, наче міхур. Домбо вихопив пістолет і рачки поліз до нього.
— Домбо вбивай змія! — нахвалявся він, але Павел ухопив його за плече:
— Заховай пістолет! Злякаєш антилопу.
— Гаразд, не буду стріляй, — підкорилось негреня й застромило зброю в кобуру.
Змія спочатку подалася до них, потім звернула вбік і пошилась у сухе листя…
Оглядаючи галявину, Павел раптом спостеріг у горішньому її закутку якісь півкулі, певно, гриби. Здаля вони нагадували мініатюрне тубільне селище з круглими хатинками. «Смажені гриби дуже добрі й поживні. Якщо навіть антилопа сюди не повернеться, то харчі забезпечено», — міркував собі Павел, дивлячись на колонію грибів-велетнів.
Минув час — антилопа не поверталася. Закинувши карабін за плече, Павел попростував через галявину.
Домбо саме щось лагодив у лукові, та, помітивши, куди подався Павел, схопивсь і стривожено вигукнув:
— Стій, гамба!
— А що? — обернувсь Павел. — Тих ото грибів нам вистачить на добрі два дні. Ось тільки побачу, чи не отруйні.
Домбо всміхнувся й махнув рукою:
— То не гриби!
— А що ж?
— Лихий мурахи!
Балканов зупинився й ляснув себе по лобі. Лише тепер збагнув, що на галявині — селище мурашок-гризунів. Це чи не найнебезпечніші в світі комахи. Їхні каравани — то справжня напасть: де пройдуть — геть усе знищать. Житло собі будують схоже на гри-би-велетні: тонка ніжка, а зверху круглий капелюх.
Наступну мить пильне географове око спостерегло, що на узліссі гойднулись кущі. А вітру ж не було! Листя на деревах під палючими променями сонця завмерло. Павел принишк. Незабаром над папороттю промайнули серпаті роги. Павел поклав пальця на спусковий гачок, як раптом біля самого вуха йому щось свиснуло. Павел сіпнувсь. У дерево над самісінькою його головою вп'ялася стріла. Павел насупився. Глянув скоса на Домба, але той нерухомо лежав поруч, тримаючи свою стрілу на тятиві. А за мить у повітрі просвистіло ще кілька стріл. Одна з них тугою пружиною забриніла на прикладі карабіна.
Балканов збентежено озирнувся. Домбо принишк у траві. Він уже збагнув, що можуть означати оці жахливі отруйні стріли.
Навколо не видно було ані живої душі. До вуха не долинав жоден звук: ні гілочка трісне, ні листок зашарудить. Але попри це новий рій стріл задзижчав у повітрі й повпинавсь у стовбури навколишніх дерев.
Балканов зняв палець зі спускового гачка. Потім поклав карабін у траву. «Нас оточено, — подумав собі. — Немає іншого виходу, як чекати». Обличчя йому трохи зблідло.
Павел сів, дістав сигарету й запалив. Домбо совався й шарудів у листі, мов їжак.
— Не бійся, друже! — тихо мовив хлопцеві Павел. — Нічого страшного немає.
— Ой гамба, ми будемо вмирати! Нас будуть убити! — сумно відповіло негреня, й спідня губа йому жалібно відкопилилась.
— Ходи сюди! — ласкаво погукав Павел.
Домбо приплазував і ліг у Павла в ногах.
Цієї миті антилопа вийшла на галявину. Скубнувши травички, вона обережно ступила ще крок і підозріливо понюшила повітря. Та Балканов про неї вже й не думав. «Тубільці чудові стрільці, — міркував він, — це всім добре відомо. Коли б хотіли нас повбивати, то зробили б це зразу. Але жодна стріла не зачепила нас. Виходить, в них інша мета…»
Минуло кілька хвилин у напруженому вичікуванні. Навколо — анішелесь. У Балканова з лоба біг рясний піт. Павел скинув з себе куртку, зшиту з просмоленої тканини, й почепив на сук.
Допаливши сигарету, він тільки-но хотів настоптати її ногою, коли поміж дерев замаячіла чорна постать з луком і списом у руках.
Негр був голий, а на голові мав чудернацьку зачіску, оздоблену пір'ям. Навколо стегон був оповитий шкіряним набедреником з китицями.
За якусь мить промайнула друга постать, потім ще одна, ще… Тубільці спритно перебігали від одного дерева до іншого. Павел не здивувався й спокійно собі чекав. Жоден м'яз на обличчі не виказував його хвилювання. Тубільців було багато — ціла юрба. Всі вони мали луки й стріли, довгі списи з залізними вістрями та короткі блискучі асагеї. Павел уже знав, що асагеями — куценькими бамбуковими списами — негри орудують майстерно і навіть виходять з ними полювати носорогів та слонів…
Отже, з такої облоги навряд чи можна пробитися навіть за допомогою карабіна та двох пістолетів. Як прикро, що тубільці й досі не вміють відрізнити добру білу людину від лихої! Для них усі білі — вороги племені. Отже, треба спробувати прихилити їх до себе, як це робив колись Миклуха-Маклай
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слідами вигнанця», після закриття браузера.