Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

часом в Україні арештовували і звозили до Москви нечисленних прибічників, котрі не відцуралися свого гетьмана — його брата Василя (якому боягузливо й ганебно відмовили у праві на сховок кілька монастирів, благодійником котрих він був, а також відомі тогочасні ієрархи й культурні діячі Іоаникій Галятовський і Варлаам Ясинський — більше того, саме останній видав нещасного гетьманського брата російським агентам), дружину і дітей гетьмана та його брата (за принципом «колективної відповідальності», поширеним у Московській державі), М. Гвинтовку. (Бідолашний старий ніжинський полковник! Він навіть не встиг передати росіянам заздалегідь підготований донос на Многогрішного; а от прудкий як завжди Симеон Адамович устиг! Цього разу він виплутався, і ще цілих п'ять років строчив доноси, аж поки 1677 року чаша небесного терпіння не переповнилась і Адамович за доведений наклеп таки опинився в Сибіру, до якого вимостив дорогу багатьом своїм співвітчизникам.)

Упертість Многогрішного змусила царських слуг прохати допомоги в українських колег — ті радо надали багато різного компромату на Многогрішного. «Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не тільки на аркуші паперу, а й на воловій шкірі» — повідомляли царя горді від почуття добре виконаної роботи змовники — старшини. Переважно компромат полягав у нечемних виразах про царя Олексія Михайловича, якого Многогрішний (можливо, напідпитку) нібито ганьбив і похвалявся загнати за Москву в стилі незабутнього (і для козаків, і для росіян) гетьмана Сагайдачного. Зрештою, навіть намагання «Демка» відстоювати договірні пункти Хмельницького сприймалося «слідчими» як доказ очевидної зради підсудних…

28 травня братів Многогрішних вивезли, аби здійснити над ними смертний вирок. Але з політичних міркувань цар вирішив помилувати нещасних, замінивши страту довічним сибірським засланням для всіх звинувачених (зокрема для їхніх жінок, дітей і кількох слуг екс — гетьмана). Зрештою «гуманний» цар уже домігся свого — вперше (і, на жаль, не востаннє!) українська старшина своїми руками знищила гетьмана, котрий якомога намагався обстоювати інтереси лівобережного Гетьманату. Вперше козацького гетьмана покарали як звичайного холопа всевладного царя. Вочевидь, ідея козацької державності зазнала з часів Богдана Хмельницького чималенької «еволюції» в деяких козацьких головах…

Українських політичних в’язнів відвезли до Сибіру, де Дем'ян Многогрішний відбував покарання, будучи ув'язнений в Тобольському острозі (десь до

1682 року він перебував там за ґратами). Подальша доля родини Многогрішних пов'язана зі службою синів колишнього гетьмана як російських козаків при Селенгінському острозі, де певний час мешкав і сам колишній гетьман Дем'ян. Можливо, він брав участь в укладенні першої в історії Московської держави офіційної державної угоди з Цинським Китаєм (Нерчинський договір 1689 року). За деякими даними, Многогрішні відзначились під час оборони Селенгінського острогу від монголів (існує бурятська народна пісня, в герої якої фольклористи вбачають загиблого в бою з монголами сина гетьмана, Петра. Другий син, Яків, та небіж Дем'яна Михайло Зиновіїв служили в канцеляріях воєвод на Колимі та в далекому Анадирі). За непевною звісткою, під кінець життя Многогрішний став ченцем і помер десь у перших роках XVIII століття (як дати смерті в літературі найчастіше фігурують 1701 та 1703 роки) Люди з прізвищем Многогрішний трапляються в російських документах у Сибіру аж до XIX століття. Можливо, вони були нащадками героя цього розділу. Цікавий і промовистий факт — один з найліпших українських прозаїків XX століття Іван Багряний був добре обізнаний з історією гетьмана Многогрішного, і дуже символічним є те, що він дав головному героєві свого роману «Тигролови», незламному українцеві—каторжанину, прізвище Многогрішний, «зробивши» його прямим нащадком гетьмана, котрий, попри власну «північно — східну» політичну орієнтацію, намагався активно захищати інтереси своєї держави, що і привело його до Сибіру.

Доля наступного лівобережного українського бу- лаводержця дещо схожа на життєвий і політичний шлях попереднього — колишній генеральний суддя Многогрішного, Іван Самойлович, також уважав, що зможе вдало скористатись «московською картою» у своїй політичній грі. Ще будучи генеральним суддею, Самойлович їздив до Москви д ля затвердження компромісних Глухівських статей між українським гетьманом і царем (див. вище). Статті було затверджено, а гетьманський посланець, очевидно, встановив певні контакти в московських владних колах — зокрема з князем Григорієм Ромодановським, з яким доля ще не раз зводитиме Самойловича.

У березні 1672 року останній став кандидатурою від старшин — змовників, котрі влаштували скинення Многогрішного, взявши найактивнішу участь у змові проти гетьмана. У квітні того ж року з Москви повернувся Карпо Мокрієвич (див. біографію Многогрішного) і на скликаній в Батурині старшинській раді було вирішено прохати царя дозволити обрати гетьмана на раді без участі великих мас козацтва. Були складені статті, у яких ішлося про обмеження самовладдя гетьмана у сфері зовнішньої та внутрішньої політики. В Москву старшинську чолобитну повіз чернігівський полковник Іван Лисенко — знайомий Самойловича за часів перебування останнього на посаді наказного чернігівського полковника. Тим часом в Україні Самойлович усунув потужного конкурента — руку до булави спробував простягти легендарний запорозький кошовий Іван Сірко. Жодною мірою не ідеалізуючи кошового, все ж констатуємо: його було підступно заарештовано козаками полтавського полковника Жученка і віддано Ромодановському зі звинуваченням у підтримці пропольського гетьмана Ханенка і підбурюванні лівобережних полків до нового виступу проти Москви. Згодом Сірко повернеться з заслання до великої політики (і ніколи не пробачить лівобережному гетьманові цього випадку), але Самойлович уже встигне закріпити за собою владу на Лівобережжі.

Вибори гетьмана відбулися 17 червня 1672 року в містечку Козача Діброва біля Конотопа. На раду прибули відомі тогочасні духовні особи — архієпископ чернігівський Лазар Баранович, архімандрит Новгород — Сіверського монастиря Михайло Лежайський, а також одіозний ніжинський протопоп-донощик Симеон Адамович. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Від царського уряду був присутній князь Григорій Ромодановський; побоюючись ексцесів, з Батурина було викликано загін стрільців під началом Григорія Неєлова, котрий перед тим узяв активну участь в ув’язненні Многогрішного. Так Іван Самойлович став гетьманом — інших кандидатур не висувалося. Процедура обрання була дуже урочистою, а новообраний гетьман виголосив промову, вочевидь, розраховану як на свою старшину, так і на царських представників: «Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо від мовлятися і не приймати булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити… віддано, без будь — яких хитань і зради