Читати книгу - "Оповіда́ння"

За ними в хвості волікся пригноблений, смутний Мошко Царевський, що апостольська сива борода в його, семінарський постачатель Мошко, що в його якимось дивом разом із усім його крамом на ранок зник із лиця землі й увесь його «магазин».

Схвильований, затурбований, запаморочений нечуваним дивом, він нічого не міг зразу збагнуть, та, знавши бурсу краще кождого вихователя, шукати розгадки він інтуїтивно прибіг сюди.

Всі ці несподівані гості вирядились коло порогу в шнур.

Каменотеси гнулися, як тяжко покривджені, і перебільшено кривили плаксиві обличчя.

- Всі мої вихованці перед вами,- суворо звернувся до їх директор,- прошу вас, панове, показати на тих, що чинили вчора розбій.

Каменотеси мовчали.

- Не бійтеся нічого,- говоріть правду, і я вас завіряю, що всіх тих пробийголов без усякого жалю я викину геть із мого виноградника.

Голос директора гримів поміж мовчазними стінами, як кара.

Директор завжди пишався своїм виноградником, що в йому був зібраний з України найкращий цвіт народних шкіл, і тепер був глибоко вражений і схвильований. Можна було сподіватися, що слова свого він додержить.

Жарт кінчався сумно.

Каменотеси перезирнулись і почали стиха поміж себе радитись.

Чи суровий вигляд директора, що його ця подія стурбувала глибше, ніж вони сподівалися, а чи вигляд самих бурсаків, що тепер стояли такі слухняні й покірні,- щось уплинуло на каменотесів, і вони зразу одм’якли.

- Пане директоре! - виступив один із їхнього гурту наперед.- Що ваші студенти розпустувалися дуже - це правда, тільки того, щоб вони були розбійники - ми не кажемо. І ми прохаємо вас тільки пристрамити їх, посадити в карцер на хліб та на воду, а того, щоб їх зовсім скривдити, щоб вони на нас колись плакалися,- ми на те не согласні.

- Не согласні! Не бажаємо! - загули всі інші в один голос.

Директор помовчав.

- Хто плямував нашу чесну школу? Хто чинив нічне безладдя? Наперед виходьте! - звернувсь він далі до вихованців.

Всі мовчали.

- Признавайтеся, бо гірше буде.

- Всі! - промовив із гурту один голос.

- Як - усі до одного? - не пойняв віри директор, позирнувши на кращих учнів.

- Всі!!! - рішуче, з блиском в очах зашумів увесь директорський сад-виноград.

Потупив старий сиву голову, загадався.

Далі зітхнув, вийшов насередину...

Стоять рядочками семінари, пустили очі по долівці. Все примовкло, тільки лунає на всі мури гарний, гучний голос сивого. І чуть у тому голосі і просьбу, і смуток, і докори. Візьмуться іскрою старі очі, насупляться брови та й знову розправляться, і сяє в очах уже журний блиск, а голос оддається щиро та тепло.

І одбивається той блиск журний в молодих очах, що вниз опустились і місця собі не мають.

А серед класу безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором, повивертались Щурові калоші... І боязко одводять од їх семінари очі, щоб не вийшло гріха.

Виговорився директор, і одлягло йому од серця.

- Ну, признавайтеся ж тепер, хто це підняв усю бучу? Кого це обворожила та сама Оксана? - смутним уже жартом обізвався директор. Якось уже й він довідався про Оксану.

Бурсаки повеселіли.

- Ви, Байда? Ви, Палієнко? Ви, Заверталюк? Верховод? Чилий? - Допитливо позирав на кождого директор.

Накликані осміхалися.

- Ні,- коротко одповідали стиха.

- Хто ж такий?

Всі шукали очима Щура, а Щура не було - за шафу сховався.

Зрештою - знайшли.

- Ну хто ж там такий - виходьте! - гукав директор.- Сором ховатися - умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.

Щур не одгукувавсь.

- Допоможіть слабодухому! - промовив до бурсаків директор.

Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очі директорові.

- Що таке? Цього бути не мусить! Щур?

Директор не йняв віри своїм очам.

Щур, зціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.

Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами кріпились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів - стоїть як ягня.

Босий, зігнутий, засоромлений, він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно спіймали у вишнях.

Довго не зводив директор із його очей, швидко палахкотів та мінився в їх то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у його ясним, тихим блиском, і, змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором:

- І ти, Брут?..

Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни, немов хто крем’яхами сипнув на їх.

А директор закашлявся і крізь частий кашель сміявся тихим старечим добрим сміхом.

- Чим же вона причарувала вас, юначе, чи намистом із дукачами, чи биндою шовковою? - спитав Щура уже веселий директор.

Щур мовчав.

- Чи, може, як у тій пісні співають:

...Усі її чари -

Оченята карі! -

сказав він далі, позирнувши на дівчат, і чудово вийшло в старого те слово «оченята» - аж у грудях од їх затремтіло.

- Оксана теж тут,- боязко обізвався хтось із гурту.

Директор почув, кинувся:

- Як, і вона тут? А де вона, а покажіть-но її мені, а дайте її сюди!..

Оксана стояла спереду, почувши слова директора, зразу затулилась рукавом і кинулась, щоб сховатись у гурті.

Дівчата швидко вхопились за руки, мов грали в кота і в миші,- не пускали.

Тоді Оксана нашвидку закинула за плечі стрічки й вийшла насередину, вклонилась директорові і стала... Зашарілась, як дорогий ліхтар.

Дивиться на неї директор, і помалу-помалу смутком зайнялися його очі - тільки й промовив:

- Ось воно яке зародилося зілля!

Тихо-тихо стало.

Дівчата, каменотеси, бурсаки - всі стояли, очей не одво-дили. Стеребившись на ослін, дививсь через голови бурсаків, служник Яківець - маленький, як Закхей - розкрив рота, завмер. А коло дверей, схилившись на одвірок, оком знавця жіночої краси пильно дивилась на дівчину семінарська куховарка, чорнобрива молодиця, ота азартна на любощі і палка на вдачу Мелася. Палаючи, дивилась, не маючи в собі сили погасити того жалю, що комусь, а не їй отака краса судилася.

Навіть Мошко, сивий бородатий Мошко, що запечалений з ранку до ночі, заклопотаний, що завжди в борошні, в олії, завжди з засмальцьованими рахунками в драних кишенях,- і він забув на хвилину про його вкрадений «магазин» і тягнув уперед через