Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вiн набрав повну корзину брикету й поволiк її до виходу. В дверях нiяк не мiг протиснутися, зачiпався за одвiрки то корзиною, то шинеллю, так що навiть Зеп врештi вимушений був йому допомогти.
Якi ж вони все-таки вузькi, отi дверi на волю!
Прийшовши в кiмнату, Андрiй одразу ж викликав Антропова в коридор i, озирнувшись, пошепки спитав:
— Ти отi хрестики робиш, а нiж який-небудь у тебе є?
— Хочеш Зепа зарiзати? — засмiявся Сашко.
— Не смiйся, я серйозно тебе питаю. є нiж?
— Ну, є.
— Покажи.
— Та ти що, справдi?
— Покажи, покажи.
Антропов сходив до кiмнати й винiс звiдти невеличкий трикутний, швецький нiж.
— Гострий, як бритва, — сказав вiн, — але такого бугая, як Зеп, цiєю штрикалкою не зарiжеш. Полякати можна, а зарiзати… навряд.
I вiн розвiв руками.
— Iншого немає? — продовжував допитуватись Андрiй.
— Нема.
— А зробити нi з чого?
— Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.
— То зроби.
— Та ти що надумав?
— Потiм розповiм. Увечерi. Тобi й Павлунi. Є в мене одна думка. Треба порадитися.
— Ну, що ж. Я не проти. Порадитися, то й порадитися. Коли дiло варте того, то я й ножика вам зроблю. В мене ножiвка є. Зеп менi принiс кiстки пиляти. От ми її й використаємо. А то вiн усе менi набридає: матерiали, матерiали. Знайшов десь iржаву ножiвку та кiстки менi носить, перед тим пообгризавши їх, мов голодний шакал. Теж менi матерiали, коштовнiсть яка! Ну, кажи, для чого тобi припекло ножа?
— Увечерi.
— Ох, i впертий же ти хохол! Всi ви такi?
— А ти не впертий? — спитав Андрiй.
— Та й я впертий, але у дев'ятнадцять рокiв таким не був, як ти. Тобi ж дев'ятнадцять?
— Двадцятий пiшов.
— Ах, ах, вони вже старi, їм уже двадцятий рiк пiшов, — жартома ляснув себе по стегнах Сашко. — Ну, кажи, навiщо тобi нiж?
— Не скажу.
— Тьфу, чортяка! I де ти взявся на мою голову.
Увечерi Андрiй виклав свiй план Антропову й Банникову. Вони потихеньку прорiжуть пiд нарами пiдлогу. Туди нiмцi нiколи не зазирають i не зможуть помiтити отвору. Пiсля цього вони спускаються в пiдвал i або ж пiдкопуються пiд стiну в тому мiсцi, де барак не обгороджений дротом, або ж, якось пiдiбравши ключ, одчиняють дверi, обеззброюють вартового, який стоїть надворi, й утiкають. Є ще один шлях до втечi. З пiдвалу прорiзати потихеньку дiрку до солдатiв, залiзти вночi у їхнi кiмнати, пов'язати їх усiх, забрати зброю — i гайда!
— Ото вони будуть ждати, поки ти до них прорiжешся, — насмiшкувато сказав Антропов. — А крiм того, ти забув про вартового, який стовбиче у нашiм коридорi, i про надвiрного.
— Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, впевнено вiдповiв Андрiй.
— Здiймуть, то здiймуть, та спробуй її дiстати, ту зброю, — продовжував вагатися Сашко.
— Я теж не дуже вiрю в цей варiант, — сказав Андрiй. — Вiн дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.
— А де ж ти вiзьмеш ключа? — запитав Аятропов.
— Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет, хай вiн зробить мiрку з замка.
— Чим же ти її зробиш?
— А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо…
— У нас он, коли струму немає, свiчки стеариновi дають, — втрутився Павлуня, — iз стеарину можна злiпок ключа зробити.
— А ключ? — продовжував допитуватися Сашко.
— Ключ зробиш ти, — безапеляцiйно заявив Андрiй.
— Я? Та з чого ж? I як?
— Це вже твоє дiло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб вiн принiс тобi залiзяччя, терпуга i що там ще треба. Пообiцяй зробити якусь дитячу iграшку, чи там що…
— Ото вiрно, — пiдтримав Андрiя Банников, — а то хрестики свої точиш, соромно дивитися.
— Ти з моїх хрестикiв хлiб їси! — огризнувся Антропов.
— Гаразд, не будемо сваритися, — заспокоїв друзiв Андрiй, — Отже, з завтрашнього дня — до роботи. Спершу ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не будемо ж ми втiкати лише втрьох. Треба взяти з собою всiх тих, хто хоче. Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.
— А чого це ти розкомандувався? — образився Антропов. — Без року тиждень тут живеш, а командуєш, наче генерал.
— Ти всiх знаєш, — коротко вiдповiв Андрiй. — Рискувати ми не маємо права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе є кращий план — викладай. Павлуня теж скаже своє слово.
— Чого тут розбазiкувати, — кинув Банников. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний», після закриття браузера.