Читати книгу - "Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко"

На ці питання дав часткову відповідь «Вояджер-1», який у 1980 році пролетів усього за сім тисяч кілометрів від супутника. З’ясувалося, що атмосфера Титана простягається на висоту понад 400 кілометрів. Складається вона здебільшого з азоту (85 відсотків) й аргону (до 12 відсотків). Решта — метан, водень, вуглекислий газ. Тобто можна допустити, що атмосфера Титана така ж, як у Землі на ранніх стадіях її розвитку.

Якщо це так, то чи не лежить на поверхні Титана ключ до таємниці походження життя? Ось думка з цього приводу Карла Сагана: «Титан — щаслива знахідка для землян. Цей супутник може бути величезною природною лабораторією для експериментів з передбіологічних синтезів. Склад атмосфери винятково сприятливий для цього. Скажете, що немає кисню? А водяна крига! Ось вам і його джерело. Певен, що поверхня Титана вкрита кілометровим шаром органічних сполук».

Отакі райдужні надії дарує нам Сатурн. Невже чим далі від животворного Сонця, тим більше підстав виявити вогнища життя? Невже там, у глухій космічній далині, у світі вічного холоду й мороку, куди й сонячний промінь ледь пробивається, можливі прояви його величності Життя?

Хто знає… Істину встановлять наступні польоти в район великих планет. А поки що ми знаємо те, що бачимо. Поки що дискоцодібне кільце Сатурна сяє багатьма знаками запитання, які чекають відповіді.

Сьому планету Сонячної системи назвали ім’ям давньогрецького бога неба, першого володаря світу — Урана. Коли Зевс підняв руку на свого батька Крона, він не був у цьому оригінальним. До нього сам Крон, як ми знаємо, згубив свого батька Урана, і той зійшов зі сцени історії богів.

Незважаючи на такий безславний кінець свого владарювання, Уран залишив по собі вельми помітний слід. Від шлюбу з Геею народилися шість синів і стільки ж дочок — могутніх і грізних титанів. Титан Океан і богиня Тетія породили всі ріки та морських богинь — океанід. Титан Гіперіон і Тея дали світові Сонце (Геліоса), Місяць (Селену) і рум’яну ранкову Зорю (Еос). Від Астрея й Еос походять усі зірки й вітри.

Крім титанів, Гея породила однооких циклопів і трьох п’ятдесятиголових велетнів — сторуких гекатонхейрів. Ще із шкільної парти нам добре відома повчальна історія з циклопом Поліфемом.

Якось кораблі хитромудрого царя Ітаки Одіссея прибило до країни однооких велетнів. Мандрівники зійшли на берег І подалися в глиб острова шукати прихистку. Згодом вони необачно потрапили в печеру, де жив циклоп Поліфем. Він мав люту вдачу з канібальськими нахилами. Кількох супутників Одіссея він відразу згубив, а решту завалив у печері великим каменем. Вранці, розмовляючи з Одіссеєм, він запитав, як його звати. Цар Ітаки відповів: «Ніхто». Потім напоїв циклопа вином і позбавив ока. На страшний крик людожера збіглися його поплічники і запитали, хто осліпив його. Вбогий на розум Поліфем відповів: «Ніхто». Ніхто так ніхто, і циклопи залишили Поліфема одного. Наступного дня, виганяючи овець на пасовисько, той обмацував кожну вівцю, щоб не випустити своїх жертв з печери. Однак Одіссей був Одіссеєм. Він поприв’язував своїх супутників до животів овець, а сам учепився за густу вовну великого барана і таким чином утік від циклопа-людожера.

Не відзначалися глибоким розумом та проникливістю й інші сини Урана — гекатонхейри, дарма що мали по п’ятдесят голів і сто рук. Саме їхня жахлива безглузда сила і стала причиною того, що батько зненавидів їх і скинув у Тартар.

Але знайшлася й на батька рука із сталевим серпом…

Мине час, і хімічний елемент, названий ім’ям бога, неба Урана, наробить багато як користі, так і лиха людству, яке необачно, можливо, навіть і передчасно, поставило його на службу своїм благовидним і неблаговидним цілям. Та це вже наше сьогодення, наше неспокійне атомно-космічне XX століття.»

Сьоме небесне тіло Сонячної системи відкривали… вдвічі. Перший раз як комету, потім як планету. Та ще й яку!

Дивно, але факт: уже тисячі років існувала людська культура, майже двісті років земляни були озброєні телескопічною технікою, але «сьома» все ще не була виявлена. Тому неважко уявити, який шум зчинився серед учених світу, коли було відкрито нову планету Сонячної системи.

З попередніх розділів ми вже знаємо, що затяту «невидимку» вперше побачив англійський астроном Вільям Гершель, «щасливий німець на англійській землі», як говорили про нього (бувши сином полкового музиканта, Вільям ще в юності залишив німецьке містечко Ганновер і подався у пошуках щастя до берегів туманного Альбіону, де зажив собі слави на терені астрономії). Проте цього разу йому дісталася лише дещиця слави. І ось чому.

13 березня 1781 року, спостерігаючи зоряне небо, він спрямував свій саморобний (висотою з чотириповерховий дім) дзеркальний телескоп-рефлектор на групу зірок у сузір’ї Близнюків. Нічого нового не помітив — ті ж самі зорі, ті ж чорні провалля космосу. Несподівано у полі зору з’явилося небесне тіло, не схоже на зірку. Астроном швидко зафіксував його положення. Наступної ночі він знову зустрівся з ним. Потім ще і ще…

26 квітня у Лондонському королівському товаристві Вільям Гершель доповів, що відкрив нову… комету. Доповідь так і називалася: «Повідомлення про комету». Німецькому емігрантові повірили. Його ім’я почало набувати популярності. Король Георг ІІІ зробив Гершеля придворним астрономом і виділив платню у 200 фунтів стерлінгів. Королівське товариство присудило йому щорічну золоту медаль і обрало своїм членом. Більше того, французький астроном Жозеф